Історія життя наших улюблених коней. Частина 3

Як і обіцяла, продовжую свою розповідь про мешканців нашої домашньої стайні "Пегас". В попередніх моїх дописах я вже розповіла про те, як до нас потрапили Мілан і Зірка – це найголовніші учасники процесу на конюшні, тобто про коней. Сьогодні ж я спробую розповісти Вам про всіх інших жителів нашої конюшні й почну з наших улюблених чотириногий друзів, собак.

На даний момент у нас живе четверо собак, троє дорослих та одне щеня, яке до нас потрапило буквально декілька тижнів тому. Його історія найпростіша, його подарували моїй мамі, але вона вирішила, що найкраще його пересилити до нас тому, що тут і компанії собачої вдосталь, та і з вихованням собаки у нас буде більше толку.

Наймолодшою дорослою собакою є Ніка. Вона потрапила до нас малюсіньким цуценям пролізши під кліткою у щілину і заявивши своє тверде: "Я тут буду жити, і мене не хвилює, що ви думаєте з цього приводу". Тож її аргумент виявився настільки переконливим, що довелося змиритися і прийняти її у нашу сім'ю, хоча якщо чесно ми не дуже-то і протестували проти її доводів.

Середньою у Нас є Тася. Тасю життя трохи покидало і їй довелося перенести багатенько поневірянь, але як то кажуть, коли дуже чогось хочеш, то весь Всесвіт тобі буде у цьому сприяти. Про Тасю я вперше почула тоді, коли вона бувши бездомною приблудилася до двору моєї подруги та народила у неї купу щенят. Так подрузі довелося стати хрещеною мамою для усіх її цуциків. Вона максимально посприяла тому щоб знайти їм господаря. Але залишати Тасю у себе вона не планувала, адже на той час мала вдосталь своїх собак. В той час до них звернулася сусідка по вулиці із проханням дати їй якусь собаку, якщо у них ще є ті, кого треба пристроїти, тож так собака і переїхала до неї. Як складалося життя Тасі у цієї жінки історія замовчує, але на момент, коли вона звільнилася від неї вид у неї був, ніби вона з концтабору. Саме тоді я вирішила, що якщо я переїду у приватний будинок, то обов’язково заберу її до себе. А поки підгодовувала кожного разу як бачила, вона ж часто проводжала мене до зупинки та навіть почала даватися в руки. В той час коли ми не бачилися, вона жила на горі під лісом, а ще допомагала випасати коней чергуючи біля них кожного разу, коли їх виводили пастися. Мені здається, що вона вибрала собі у товариші таких друзів, бо відчувала в них силу, а дружба з сильним означає захист. Адже в той час вона почувалася зовсім беззахисною. Через певний час подруга повідомила, що якийсь сусід грозиться її пристрелити, бо вона почала водити за собою собак, тому довелося зайнятися її терміновою стерилізацією, а в подальшому вже не дочекавшись переїзду у село таки забрати жити її до квартири. Ті часи були досить цікавими тим, що вона хоч і жила в квартирі, але ми часто приїздили до подруги навідувати коня і, відповідно, вона їздила зі мною, тут вона гуляла і мала вибір або залишитися тут до наступного мого приїзду, або ж поїхати разом зі мною. Частіше за все їхала зі мною, адже вдома вона отримувала ласку і піклування, яке тварини так хочуть відчувати від людей. Після переїзду її життя остаточно влаштувалося і, сподіваюся, воно їй подобається.

Найперша ж собака, яка потрапила в мою сім'ю - це Міла. Це німецька вівчарка, яка чи то була викинута кимось, чи то загублена. Я її підібрала працюючи у тому ж таки м. Судак і вже звідти транспортувала у Черкаси. На момент нашого знайомства вона виглядала дуже виснаженою і "зачуханою" вся в блохах, кліщах і реп’яхах. А ще вона панічно боялася залишитися одна, мабуть, через страх загубитися, тому і досі найчастіше ходить хвостиком за мною навіть, якщо я ходжу у полі зору по колу. Вона була моєю першою собакою, яку я собі наміряла. Адже я завжди казала своїм друзям, що в мене буде або вівчарка, або я підберу з вулиці якусь собаку. Тут пазл і склався, у мене з'явилася собака з вулиці, але вона ж таки була вівчаркою. Зараз Міла вже в поважному віці, і, на жаль, вже здоров'я її іноді підводить, хоча її доброта як до людей так і до оточуючих її тварин залишається незмінною. А ще вона чудово ставить на свої місця коней й знає, що коням забороняється робити та, коли вони щось намагаються утнути, вона обов’язково на них гавкне і найцікавіше, що коні її слухаються. Це дивовижна собака, яку і собакою назвати важко, адже вона розуміє з півслова, а її очі випромінюють таку вірність, що іноді аж серце зтискається. Люблю тебе, Міла, живи довго і головне – будь здоровою.

Я намагалася писати стисло, а от розумію, що знову не влізла в формат листка А4. Тож якщо Вам мої читачі ще не набридло читати мої довжелезні дописи, то пропоную Вам четверту частину цієї розповіді.