Історія життя наших улюблених коней. Частина 1

Вітаю, мої дорогі читачі.

Сьогодні я розповім вам про жителів нашої маленької стайні "Пегас".

На даний момент у нас проживає два коня, які і являються серцем стайні, а також декілька собак, кіт і четверо пернатих, які, до речі, також приймають іноді участь у спілкуванні з Вами, мої любі відвідувачі і друзі нашої стайні.

Почну свою розповідь звичайно з коней, і як я вже писала раніше, у нас їх на даний момент двоє – це Зірка і Мілан. Потрапили вони до мене чи то випадково, чи то по бажанню Вищих сил, але однозначно це змінило і їхнє і моє життя.

Мілан потрапив до мене у 2011 році. Познайомилася я з ним у м. Судак де працювала все літо катаючи людей на верблюді, він же був конем директора того місця де я працювала, і потрапив він у власність цього директора після трагічної смерті його попереднього коня за рік до цього. Тож Мілан мав зайняти місце свого попередника, але нажаль коні, які також проживали на території цього місця, не прийняли його у свій табун і методично його лупцювали. Особливо діставалося коню від жеребця, який був головним у табуні, іноді здавалося, що вожак Мілана просто вб’є, настільки сильно він його кусав і бив. Люди, які дивилися за кіньми на той момент, не дуже переймалися даною ситуацією, говорячи: вони самі розберуться, і ніби не помічали, що на коні не має живого місця і він за часту ходить на трьох ногах. Власника ж коня, годували різними байками, в ті рідкісні моменти коли він знаходив час у своєму графіку і приходив з близька подивитися на свого утриманця. До речі, привіз він Мілана зі звичайної стайні де у кожного коня був свій особистий простір, а тут і сховатися йому було ніде. Тож з часом кінь закрився сам у собі і почав ставитися до оточуючих так само, як ставилися до нього. Мене ж, дивлячись на це все, не полишала думка, що його потрібно спасати і, що в таких умовах він довго не виживе. І мої думки були почуті Всесвітом. Я познайомилася з молодою дружиною директора з якою ми і скооперувалися у прагненні змінити життя Мілана на краще. Вона взяла на себе відповідальність умовити свого чоловіка продати коня, я ж мала найти покупця. І покупця, як мені на той момент здавалося, я знайшла дуже швидко. Почавши пошуки нового власника я розповіла про нього своєму знайомому, який ну дуже хотів стати коневласником на той момент, і він охоче погодився приїхати подивитися на нього. До моменту приїзду на оглядини, знайомий вже був повністю готовий його купити. Тож ми, щоб не гаяти час, вирішили, що раз так складаються обставини, треба швиденько умовити господаря продавати. Умовили. Приїхав покупець і тут з’ясувалося, що він приїхав купувати коня, а гроші забув. Тож, як там не крути, мені довелося відшукувати кошти, щоб все ж таки забрати коня. Після переїзду у Черкаси новий власник Мілана так, нажаль, і не став його справжнім і одноосібним господарем, хоча приймав участь у його житті на протязі року, за що я йому вельми вдячна, бо якби не він, і кінь залишився зразу на моїх плечах, то я не знаю, як би я все це осилила. Мілан переїхавши на нове місце ще довго не міг прийти до тями і дуже довго не довіряв в першу чергу людям. Його відпустило аж через півтора роки, коли він переїхав жити у с. Вергуни, до моєї подруги, яка вирішила допомогти мені бачачи, як мені важко утримувати двох коней. А ще через рік я і сама перебралася сюди, у це надзвичайно гарне місце поблизу м. Черкаси, де і з’явилася наша Домашня стайня Пегас.

Тепер, пройшовши такий довгий шлях від звичайного працівника стайні до коне власника і власниці своєї домашньої стайні, я не перестаю дякувати моїм найближчим друзям Юлі Трондіній, Запорожцю Максиму і усим тим, хто, так чи інакше, увесь цей час допомагали мені і підтримували у всі складні часи. Особлива подяка моїй мамі за підтримку, любов і силу віри у мене.

Якось затягнулася моя розповідь про Мілана, тож доведеться розділити мою розповідь про жителів нашої стайні на декілька частин. Читайте продовження про Зірку і інших жителів у моєму слідуючому дописі.