Джаз – це музика життя
Талановитий саксофоніст, диригент, викладач і композитор – молодий черкаський джазмен Майк Євтушенко є представником нової генерації музикантів. Він відкритий для світу і творчості, а головне – впевнений, що джаз – це його життя.
Майк Євтушенко був студентом відомого черкаського саксофоніста Миколи Євпака. Потім навчався на джазовому факультеті в університеті мистецтв у Австрії, завершив там магістратуру і повернувся до Черкас. Зараз джазмен регулярно бере участь в українських і закордонних джазових проектах, викладає у Черкаському музичному училищі та мріє, щоб в Україні навчилися цінувати працю музикантів.
Є безліч трактувань джазу, для мене – це музика життя. І не обов'язково йдеться про конкретний стиль. Джаз – те, що живе у твоєму серці, що тебе сьогодні турбує, своєрідне відображення тебе в конкретний момент. У моєму житті джаз з’явився частково через випадковість: декілька разів десь його почув, а потім брат підштовхнув мене послухати цю музику. Потім під час навчання цікавився, чому музика звучить саме так? І з’явилося бажання глибше її вивчати.
У багатьох людей є дещо викривлене уявлення про джаз. Вони думають, що джазмени грають все, що їм заманеться, але це не зовсім так. Є певні речі, які нас тримають на землі – це ритм, гармонія, форма твору. Кожна пісня має свій темп і характер, ми просто представляємо її по-своєму. Всі ми – різні люди, і хоча користуємося однією й тією ж мовою, кожен має свої інтонації, історії та вірші – так само й у джазі.
Я об'їздив багато консерваторій в Україні, спілкувався зі студентами та музикантами, які вчилися в Америці чи Європі. І зробив висновок – на жаль, поки що в Україні не сформувалося джазове навчання як програма, як інститут. Тому я вирішив вступати до "University of Music and Performing Arts" в австрійському Граці. Це перший джазовий факультет, який відкрився в університеті Європи понад 50 років тому.
Одна з перешкод для розвитку джазової освіти в Україні – це оплата праці. Професіонал не може отримувати зарплату в 30 гривень на годину, це наша біда. Тому фахівці не хочуть іти у сферу освіти. Другий фактор – це загальний рівень культури, який починається з телебачення. У нас всі звикли до караоке, а жодного інструментального музичного шоу на телебаченні немає. Українці сприймають тільки вокальну музику, відповідно, ми дещо однобоко виховуємо свого глядача та слухача. Така ж ситуація і з радіо.
Було б класно, якби українці, які вчаться за кордоном, поверталися додому і ділилися своїм досвідом. Власне, я так і зробив. Після навчання в Австрії я декілька років жив там і працював. Збереглися контакти, тому я й зараз регулярно їжджу туди грати. В Україну повернувся, тому що мені подобається жити тут разом зі своєю родиною. Я шукаю баланс – кайфую від виступів із класними музикантами для публіки й водночас кайфую від своєї сім’ї та не люблю полишати її надовго.
Робота в Черкаському музичному училищі не є для мене основною, це не мій "хліб насущний". Я живу за межами Черкас і левову частку цієї зарплатні витрачаю на проїзд. Але я просто люблю цю роботу, люблю цю музику і люблю, коли це комусь цікаво. В мене є можливість викладати, тому я залюбки це роблю.
Я працюю одразу в декількох цікавих проектах. Це, по-перше, моє тріо – Mike Ievtushenko Trio: я плюс Miha Koren (Словенія) і Klemens Marktl (Австрія) – один із найвідоміших європейських барабанщиків. Ми регулярно граємо з тріо мою власну музику.
"Mereneu Project" – це нонет бразильського композитора Emiliano Sampaio, з яким ми випустили декілька дисків. Наш останній диск виграв у номінації “Найкращий джазовий альбом року” за версією журналу “Downbeat” – це один з найвідоміших джазових журналів у світі. Ми зіграли жменю фестивалів із цим колективом, а півтора року тому в Бразилії робили тур для презентації альбому. Це цікавий проект з інтернаціональним складом: у ньому разом грають музиканти з Угорщини, Італії, Бразилії, Австрії, Швеції, Іспанії.
Є ще один проект з кубинським співаком Silvio Gabriel і колективом “Cuba Libre”. Також у нас є бенд під назвою “New Constellation” – у співпраці з австрійською піаністкою Anna Doblhofer. І на додачу є проект “The International Band Club” – це така сесійна платформа для музикантів.
Професійні колективи вже не роблять багато репетицій – максимум 1-2 перед виступом. Усі отримують ноти та готуються. А з деякими музикантами ми одразу зустрічаємося просто на сцені. Проводити репетиції по півроку – це розкіш. Ніхто не має стільки грошей, щоб заплатити людям за роботу.
У травні та червні заплановані декілька концертів у Черкасах із "Cherkasy Jazz Quintet". Також я дописую оригінальну музику для виступу в Австрії у травні. Це має бути мистецька акція у церкві. У цьому проекті я працюю разом з акторами, і саксофон звучатиме акапельно. Буду далі розвивати проекти, в яких беру участь, щоб вони стали яскравішими, якіснішими. Мені дуже кортить, щоб друзі з-за кордону приїхали в Україну, і щоб на моїй батьківщині прозвучала музика, яку ми граємо в Європі.
Різниця у сприйнятті джазової музики між Україною та Європою є. У європейських країнах вона існує набагато довше. Є покоління, які годяться мені в бабусі та дідусі – вони виросли на цій музиці. Для них це поп-музика, вони знають всі ці джаз-стандарти.
У Європі публіка більш вимоглива, оскільки всі дуже гарно обізнані з джазовою музикою. У нас же люди готові, як губки, вбирати в себе будь-яку інформацію, вони більш відкриті та спраглі до джазу. Тому він і розвивається в Україні загалом і в Черкасах зокрема, тут проводять масштабні фестивалі, концерти. Хочеться, щоб цього ставало ще більше.
Відсутність концертних майданчиків і музичних клубів не дозволяє стрімко рухатися далі. Я говорив із багатьма рестораторами у Черкасах, вони цього лякаються як чорт ладану. Джаз – це некомерційна музика, ніхто не робить із неї мільйони. Звісно, всім треба заробляти на хліб, але це якраз не комерція, а мистецтво. Джаз – поклик душі, і треба просто це розуміти.
Публіці треба навчитися з повагою ставитися до роботи музикантів. Ми купуємо чашку кави і знаємо, що нам її ніхто не подарує і не віддасть безкоштовно. За музику і за емоції під час концерту ми також маємо бути готовими заплатити, не треба сприймати, що це “на шару”. Люди витрачали час на те, щоб підготуватися, створити музичні твори, зрештою, навчитися грати на інструменті та придбати його. Це все інвестиції та час. І коли людина платить за квиток, вона робить свій внесок у розвиток цього напряму.
Є влучний вислів: те, що нічого не коштує – не має цінності. Хочу, щоб в Україні люди платили за музику та цінували її. Музика звучить не просто "щоб щось грало": музиканти працюють для слухачів, а слухачі приходять до музикантів. Коли всі ці пазли складаються – це кайф.
Фото надав герой публікації
