Кохання родом із дитинства

Наше дитяче кохання розпочалося з уваги, різних дитячих компліментів: яблука і цукерки на перервах, зроблені власноруч листівки, різноманітні презенти. На кожне свято він дарував мені червоні троянди, і я роками їх зберігала, знаючи скільки років кожній квіточці. Я була дуже активною, брала участь у всіх шкільних постановках, концертах. Тому Саша також погоджувався на такі авантюри, щоб постійно бути зі мною в парі, проводити більше часу разом на репетиціях. У казці про сплячу красуню Олександр був моїм чарівним принцом, і у фіналі розбудив мене ніжним поцілунком... 

Така взаємна дитяча симпатія продовжувалась до 7 класу, у перехідний вік у кожного з нас з'явилися свої інтереси. Однак ми продовжували дружити... Аж доки усвідомили, що кохаємо один одного. Це сталося в 11 класі, саме на День Святого Валентина ми зізналися один одному в почуттях. Цьогоріч у День закоханих будемо святкувати 8 річницю наших стосунків. І хоча без непорозумінь і суперечок не обходиться, ми завжди шукаємо компроміси і бережемо кохання.

Мирослава Миколаєнко

перекладач

Історія наших стосунків дуже цікава. Ще у третьому класі на 8 березня Ваня, крім загального подарунка всім дівчатам, презентував мені ляльку. Тоді за неї побилися всі однокласниці... Дійшло навіть до батьківських зборів. До 8 класу нас часто садили разом за одну парту, він проявляв до мене певну увагу, але я не сприймала це серйозно. У перехідний вік я не могла його стерпіти, не розуміла жартів, плакала, жалілася батькам. Він бачив мою реакцію і підстьогував ще більше. А всі знайомі пророчили, що ми одружимося. 

З часом цей період пройшов, ми подорослішали, у 10 класі почали розуміти один одного і навіть товаришувати. Після школи наші стежки ненадовго розійшлися: я навчалася в Черкасах, а він у Полтаві. На першому курсі Ваня приїхав святкувати Новий рік в Черкаси, тоді щось клацнуло у нашій свідомості, з’явились щирі почуття, відтоді ми зустрічаємося. П'ять років кохання на відстані не зіпсували наші стосунки, а додали міцності. Зараз ми активно готуємося до весілля. До речі, його тато та двоюрідний брат також одружилися з однокласницями. Така собі династія.

 

Юлія Кучеренко

ведуча свят

Коли ми почали зустрічатися, було дуже складно, бо я жила в Москві, ми бачилися лише раз на рік, листувалися. Я завжди з нетерпінням чекала від нього листа і щоразу з запалом відкривала скриньку. Телефонували одне одному, але розмова була недовгою, тоді така послуга коштувала дорого. Після вступу в інститут було легше, наші зустрічі стали частішими, адже я могла приїздити до Богдана не лише влітку. А одного разу він зробив мені подарунок: приїхав на мій день народження в Москву. Нічого не підозрюючи, я відчинила двері й побачила його, з величезним букетом троянд, це було дуже неочікувано, приємно і романтично, я була неймовірно щасливою. Любов на відстані зміцнила наші стосунки. 

Після випуску з університету він зробив мені пропозицію. Я погодилась! Весілля грали у два етапи: перший – у Москві, там розписалися, а другий – в Черкасах, тут обвінчались. Після таких щасливих подій я переїхала в Че. А вже за рік у нас народилася донечка. Багато людей цікавиться – ви знаєте один одного все життя, чи вам не набридло? Ні, оскільки щоразу дізнаємося багато нового один про одного.

Яна Горб

домогосподарка

Ми стали однокласниками після початкової школи, у 5 класі. Спочатку не могли один одного стерпіти: Андрій загравав до моєї найкращої подруги, а він їй не подобався, і я постійно заступалась за неї. Почали спілкуватися абсолютно випадково – і здружились непомітно для нас обох. Відпочивали в одній компанії, разом весело проводили час, збиралися на квартирники. Наш класний керівник жартувала "Ви ще одружитеся, от побачите". Ми сміялися і “віднєкувалися”.

Десь у сьомому класі (як з’ясувалося трошки згодом) Андрій почав відчувати до мене щось більше, ніж дружбу. Він довго вагався, аби зізнатися у цьому – і все ж ризикнув. Я не очікувала такого, але була приємно здивована. Тоді чомусь поставила йому умову – будемо зустрічатися, якщо подаруєш срібну каблучку, на яку сам заробиш (а це був 9 клас). Я й подумати не могла, що Андрій дійсно це зробить. Щоправда, тоді зірки не зійшлися, і наші спроби купити каблучку були марними: то магазин зачинений, то переоблік. Минулої зими коханий подарував бажану каблучку, вже золоту... Тепер ми чоловік і дружина. Я щаслива, що своє життя пов’язала з ним, ми любимо один одного такими, якими ми є.

Марина Янкова

декоратор

Ми перейшли вчитися у 7 фізико-математичний клас, там і познайомились. Дружили, спілкувалися в одній компанії, після школи вступили разом в один інститут і навіть вчилися в одній групі двічі: у стаціонарі та на заочному. Протягом усього цього часу товаришували, дозволяли собі прогуляти пари і насолоджувалися походами в кіно. І навіть після випуску з інституту не перестали спілкуватися. Нам подобалося проводити час разом, могли годинами говорити телефоном. А от зустрічатися почали тільки через рік після випуску з універу, після того, як у нас обох в черговий раз не склалося з іншими. Тоді нам було по 23 роки. 

Спочатку я не сприймала все це серйозно, пам'ятаю, засміялася навіть. Але поступово він змінив мої дружні почуття на романтичні. Через 3 роки ми одружилися. Все було дуже спонтанно: подали заяву в РАЦС, був грудень, високосний рік, черги зовсім не було... Ще за 2 роки у нас народилася донька – Маша, а місяць тому у нашій родині з’явився Саша. 

Олена Щигорець

програміст