Оксана вважає, що до всіх треба ставитися так, як хочеш, щоб ставилися до тебе. Дівчина намагається бути щирою і відкритою, робити тільки добрі справи, адже вони обов’язково принесуть стовідсоткове задоволення!
Чомусь склався стереотип, що людина з інвалідністю обмежена як фізично, так і морально
Коли людина сідає у візок, вона відчуває неймовірну самотність, неначе вона одна в усьому світі. Такий собі маленький "виродок", який має сидіти в куточку і нікому не показуватися на очі. Потрібно допомогти кожній людині з такою проблемою пройти цю стадію якнайшвидше. Дуже класно, що в Україні є центри, де люди з інвалідністю можуть зустрітися разом, завести нових друзів, обмінятися контактами, насолодитися спілкуванням, якого часом так бракує. Спілкування – це одна із найважливіших потреб, яка дуже сприяє адаптації таких людей у соціумі.
Неповага влади та соціуму до людей з особливими потребами, швидше за все, виникла через радянські уявлення про те, що всі люди можуть бути тільки абсолютно здоровими. Змінити це бачення допомогла Міжнародна конвенція про права інвалідів, яка в Україні була ухвалена наприкінці дев’яностих. Ось після цього у нашій країні почався рух назустріч людям з особливими потребами. На вулицях почали будувати пандуси та робити світлофори зі звуковим сигналом.
Чомусь склався стереотип, що людина з інвалідністю – обмежена як фізично, так і морально. Це абсолютно неправильно, саме це заважає нашому суспільству бути духовно здоровим. Іноді людина з фізичною вадою набагато більш сильна, відкрита й цілеспрямована, ніж здорова. Звичайні люди, постійно бігаючи у своїх справах, часом стають пустими та сірими. Люди з обмеженими можливостями більше цінують кожен день, вони радіють відпочинку на природі, якимось зустрічам чи поїздкам...
3 грудня – Міжнародний день людей з обмеженими можливостями.
Фото – Jewgen Sus
На відміну від Львова, у Черкасах глухувато з ініціативами
Добре, що в Черкасах останнім часом з’явилося так багато маршруток для людей з особливими потребами. Це і великі сучасні автобуси №22, і 28, 6, 33… Це дійсно величезний крок уперед, адже допомагає людям, які все ще побоюються за власне транспортування. Десь із 2008 року в місті почали робити пандуси на центральних вулицях. Порівнюючи з тим, як було раніше, звісно, це прогрес. Зараз навіть забудовники у плани будівель вносять пандуси.
Я багато подорожую Україною і спілкуюся з людьми з різних областей. Нещодавно повернулася зі Львова, де майже рік навчалася в центрі для людей з інвалідністю. Так, наприклад, транспортна інфраструктура для людей з інвалідністю у Львові дуже добре розвинута. Там кожен автобус чи трамвай має спеціальні можливості, які, звісно ж, роблять пересування містом набагато зручнішим. Але в плані доступності та пандусів там повний "нуль", особливо важко у старому місті.
У Львові мене дуже вразила громадська організація "Розвиток громади". Це хлопці-волонтери, такі собі сучасні "богатирі". Вони на добровільних засадах роблять дуже багато для людей з інвалідністю: часто організовують виїзди на природу чи просто прогулянки, обдзвонюють людей на візочках і без, запрошують на такі посиденьки. Вони спілкуються, розвиваються, постійно влаштовують такий "двіж", якого у нас в Черкасах, на жаль, немає. У Черкасах глухувато з ініціативами...
Батьки проти, щоб їхні діти навчалися разом із ровесниками з особливими потребами
Навчання залишається великою проблемою. Люди з особливими потребами найчастіше проходять шкільну та університетську програми вдома. І це ще один мінус на шляху до соціалізації. В Європі чи США є спеціальна інфраструктура для дітей з особливими потребами, щоб вони могли навчатися разом зі здоровими дітьми. Або ж влада засновує спеціалізовані заклади.
В Україні роблять лише перші кроки на шляху до якісної освіти. У Львові та під Києвом у місті Лютіж є центри, які відрізняються від звичайних університетів повною доступністю: там можна безперешкодно і зручно пересуватись, є безкоштовне триразове харчування, а також лікувальний кабінет, де людина може отримати масаж, наприклад, чи інші процедури.
Толерантності треба вчитися з дитинства... Коли звичайна дитина з юного віку вчиться разом з іншою такою самою дитиною, але у візочку, то вона з самого початку розуміє, що люди з інвалідністю нічим не відрізняються від інших членів суспільства. У зрілому віці така людина і своїм дітям прищеплюватиме толерантність до людей з обмеженими можливостями. Це, як-то кажуть, маленький крок для людини, проте великий для всього демократичного людства. Коли у черкаських батьків запитували, чи згодні вони, щоб у їхньому класі чи групі в садочку навчалися діти на візочках чи малюки з вадами зору чи слуху, відповідь, на жаль, була категоричною – ні! Мовляв, звичайна дитина матиме стрес від такого спілкування.
Для працедавця взяти людину з інвалідністю – це дуже велика відповідальність, тому влаштуватися на роботу дуже складно. От, наприклад, декілька років тому кол-центр "Teleperfomance" запрошував на роботу людей з особливими потребами... Коли туди почали звертатися люди, вони пояснили, що у компанії облаштовані тільки шостий і сьомий поверхи, а людей на візочках за технікою безпеки треба розмістити на першому, адже в разі пожежі транспортувати їх буде дуже важко... В результаті маємо такі-от парадокси в суспільстві... Щоправда, таке дотримання правил пожежної експлуатації чомусь не використовують під час покупки квартир людьми з інвалідністю.
Дарина Дячок
Дуже хочеться, щоб вже завтра технології дозволили людям самостійно встати з візка на ноги. Сьогодні це рідкість. Але простий вайфай кілька років тому теж здавався чимось неймовірним.