Медіачелендж "Скарби козацького міста"

Черкаська обласна бібліотека для дітей запрошує приєднатися до пошуків справжнього скарбу. Для цього необхідно зареєструватися за посиланням, читати всі історії та виконувати завдання. Долучитися до медіачеленджу можуть учні 6-11 класів як командами, так і поодинці. Детальніше правила читайте тут.

Видання in.ck.ua є партнером проекту, тож читайте фінальну історію.

Чорний Яр

Скарб уже був поруч. Він ледь не лоскотав руки і навіть снився Микиті. Але з якого боку до нього підступитися, було незрозуміло.

Сьогодні йшов додому сам. Колько побіг на тренування. Та як не дивно, і без нього давно ходжена дорога не видалася такою нудною. Микита аж здивувався, як багато тут старовинних будинків. Раніше й уваги на них не звертав, а тепер стало цікаво: що це за ліплення, які старовинні вікна і чому подекуди стіни повростали в землю. А скільки тут тих люків із гербами! Навіть рахувати перестав. Правда, це навряд чи допоможе знайти скарб, міркував Микита. Хоча саме завдяки таким неначе випадковим знахідкам і пам’яткам міста вдалося знайти і розшифрувати замовляння. А от де скарб?

"Навіть якщо нічого не знайдемо, все одно це була класна пригода", – подумалось йому. Але боєць у Микиті запротестував: "Як це не знайдемо? Просто шукати треба, а не чухатися. Ех, Колько-Колько! Поки ти там гантелі тягаєш, ми тут час втрачаємо".

А вдома на Микиту чекав сюрприз – приїхав Артем, щоб забрати залишені тут археологічні "артефакти", як він сказав.

- Ну що, Микитосе, ти вже скарб свій знайшов? – найперше поцікавився брат, коли трохи вляглися пристрасті зустрічі.

Микита похмуро захитав головою:

- Ми вже десь близько, але він щось ніяк не дається… Ми вже півміста оббігали, а де шукати – хтозна.

- А то! Скарби просто так для кожного зустрічного не відкриваються, до них підхід треба знати. Це ще та наука!

- А ти знаєш, як?

Артем розплився задоволеною посмішкою і сказав легко:

- Звісно.

- Ну розказуй, розказуй, – хлопчина мостився слухати.

- Ні, братуха, зараз ніяк. Мене уже чекають. От увечері прийду, тоді й поговоримо.

Микита чекав вечора, як одкровення. А він усе ніяк не наставав. Уже й Колько забігав після тренувань, і Ганя дзвонила розпитувала, коли виходити на пошуки скарбу, а сонце зрадницьки зависло у гіллі дерев, і Артем усе не приходив. Вдома не сиділося. Вийшов у двір. Там уже колупав кросівком землю замислений Колько. А за кілька хвилин грюкнула дверима під’їзду й Ганя.

Розмова не клеїлася. Друзям здавалося, що Артем, наче чарівник, дасть відповіді на всі їхні запитання. І як тільки з-за рогу будинку сяйнула кучерява шевелюра, усі троє рвонули назустріч.

- О, я дивлюся, мене тут справжня делегація зустрічає! – засміявся Артем. – Це ви хочете, щоб я розказав, як скарби шукати? Ну ходімо прогуляємося.

Діти повели Артема до улюбленого потаємного містечка біля Дніпра, де зазвичай збиралися і палили багаття.

 

- Так просто голими руками скарб не взяти, треба до цього підходити зі знанням справи, – повчально почав юний археолог. – Є такі, які заклали на віки вічні, – і все!

- Що все?

- А те, що скарб ніхто ніколи не знайде, а навіть якщо знайде, то його чекає загибель – зараз чи пізніше. Скарби просто так без охорони, зазвичай, не ховали. Обов’язково заклинали. У нас на цьому характерники добре зналися. Вони могли заговорити ворота, двері, пороги чи речі, і до них ніхто й поткнутися не смів. Ну і, звісно, козацькі скарби. Кажуть, що саме через це ніяк не можуть знайти багату казну Війська Запорізького. Прості люди теж свої сховки замовляли.

- Що значить – замовляли? Як це?

- Говорили магічні слова, проводили різні ритуали. Могли навіть тварин чи людей убивати і ховати разом із скарбом, щоб вони охороняли цінності і ніхто інший їх не забрав. І найчастіше ці замовляння були на смерть.

Надворі вже добряче смеркло. І темрява стала ще більш зловісною й густою, коли друзі нашвидкуруч розпалили вогонь. Деякий час сиділи мовчки, дивилися на полум’я. Микиті пригадалися містичні історії про прокляття гробниць єгипетських фараонів і печальний фінал учасників експедиції першовідкривача Картера.

Першою не витримала внутрішньої гризоти руда Ганя:

- Чому скарби замовляють на смерть? Невже всі, хто їх знаходять, помирають?

- Звичайно, не всі. Але розумієш, Ганю, скарб – це чийсь набуток, хтось збирав його, може, все життя. А може, й не одне покоління. То ясно, що його захочуть надійно заховати. Бо знайти скарб – це значить оволодіти чиєюсь силою, удачею, щастям, життєвою енергією. Цікаво, що коли його заклинали, то скарб неначе ставав живою істотою – міг виходити грітися на сонці, горіти ночами синім світлом, стогнати, плакати, лякати, з’являтися у вигляді тварин чи людей або тікати в землю. Такі скарби можуть водити за носа, показуватися то тут, то там, але в руки не даються. Колись чув, як одні шукали привіти від предків із металодетектором. Хороший сигнал, все ок, копають-копають – немає нічого. Перевіряють – сигнал уже за метр від цього місця. Знову копають, і знов – нічого. І так "гуляв" той скарб під землею, доки хтось не згадав про замовляння й не промовив "Амінь, розсипся!". І зразу ж лопата натрапила на горщик.

- То замовлений скарб все-таки можна якось… розчаклувати? – Колько аж витягнувся від напруженого очікування відповіді.

- Кажуть, можна. Я сам не перевіряв. Хочете – спробуйте.

- А як?

- Найкраще – знати те замовляння, яким заклинали. В ньому, зазвичай, вказано ключ: що потрібно, щоб зняти замовляння. Наприклад, часто в них використовували рослини, найчастіше – дикі трави, які мають магічну силу землі. Вони наче сторожили скарб.

- То оцей текст із п’яти рядків, що ми розшифровували так довго, оце, мабуть, і є замовляння!.. – ляснув себе по лобі Микита. – І там же в останньому рядку про якусь рослину йдеться…

- Що за рослина? Це ж, мабуть, ключ до вашого скарбу.

- Та от не пам’ятаю, як називається… Я тобі вдома покажу, ок?

- Добре, бро. Головне, щоб ти сам знав. Бо вона стопудово буде там, де скарб захований. За цим знаком ви і знайдете те місце. А що ще там у замовлянні?

- Та забув. Щось там про вітер, наче…

- Ну значить, подмухати треба, мабуть. І які там іще елементи згадуються, їх усі треба використати, як будете відкопувати.

- Ух ти! – Колько захоплено потер руки у передчутті великої пригоди.

- Я коли трохи їздив по селах збирав усякі байки народні, то розказували мені, що корисливим і жадібним скарб не дається. Може погратися, посміятися, а то ще й помститися на кілька поколінь. Щоб знайти його, треба бути чесним, щедрим, добрим чуваком. І тоді скарб відкриється. Буває таке, що коли приходить час, то він у вигляді людини або тварини може сам являтися перед людьми. Але якщо йому не повірять, не помітять або образять, то скарб піде вглиб.

- Хм, то як будеш добрим і скажеш замовляння, прокляття можна не боятися?

- Не зовсім, Микитосе. Знайти таємну поклажу не кожному дано. Якщо вже скарб вам відкриється, то його треба витратити обов’язково на якісь хороші справи, на благо. Тоді він не покарає.

Усі замислилися і мовчали. Багаття дотлівало. Ставало холодно.

- Ну що, ясно, як скарби шукати? Може, вже по хатах? – пірнаючи глибше в курточку, запитав Артем.

- Як шукати, зрозуміло. Неясно тільки, де… – промимрив Микита, засипаючи піском і затоптуючи залишки багаття.

- А ви попитайте у місцевих, хто тут давно живе. Це точняк, що вони щось знають. Принаймні, якісь легенди, бувальщини розкажуть. Ну, із десятка одна може бути близькою до правди. Може, ще щось вам підкаже ваш музейний Білокінь. Коротше, тримайте носа за вітром.

***

Білокінь стояв у фойє, неначе чекав їх:

- О, хлопці, здрастуйте! Знову за рефератом? З вас, мабуть, академіків хочуть зробити ще в школі.

Вони знітилися, але марку треба тримати:

- Та, ми захопилися, самим цікаво стало, – якомога щиріше посміхнувся Колько. – А тепер така тема цікава – про черкаські скарби.

- Що ж, цього добра у нас не так багато. Є кілька книг, які можу порекомендувати. Ось недавно вийшла "Археологія і рання історія Черкас". Ну ще можна у Василя Страшевича про скарби щось подивитися. Треба б вам у бібліотеці посидіти.

- Ну а, може, якісь легенди, перекази є? – Микиту долала нетерплячка.

- Ох, хлопці! З яких це пір у нас реферати пишуть із казок і легенд? От понавигадуєте! Може вам краще сказати, де скарби шукати? То ви б так і говорили.

- А ви знаєте, де? – хлопці аж роти пороззявляли від несподіванки.

- Та тут у центрі ледь не в кожному дворі можна копати і натрапити. Он рили траншею для труб біля колишнього готелю "Слов’янський" – і розкопали давнє городище четвертого століття. А там і горщики, і скелети, і всіляке домашнє начиння. Таких скарбів у нас іще ого-го скільки некопано.

- Та ні, скелети нам не треба, – замотав головою Микита.

- І домашнє начиння ні до чого. Нам би щось цікавіше, – посміхнувся Колько.

- Ну а щось цікавіше, хлопці, доведеться шукати навмання. Зазвичай свої пожитки ховали десь недалеко, щоб були під наглядом – у дворі, в садку. Є традиційні місця сховків, наприклад, кургани. У нас був такий, називався Гостра Могила. Це там, де школа №15 і друга дитяча поліклініка. Але ж курган давно вже з землею зрівняли і забудували. Є в нас іще Чорний Яр. І зветься він так недарма. Там усякі справи темні вершилися. Кажуть, козаки у яру свої заробітки ховали, коли чатували тут на митниці. Раніше це була глибочезна ущелина, поросла таким густим лісом, що сюди навіть боялися заходити. А зараз від того яру залишилося кількадесят метрів. І то все сміттям завалюють, парканами загороджують і землею засипають.

- Так а що ж там шукати, якщо й самого яру вже немає? – знизав плечима Колько.

- От і я ж про те. Так що дивіться, хлопці, вже зимно. От прийде літо – будете скарби шукати.

Колько розчаровано мовчав і вже хотів іти. Затримка була за Микитою:

- Андрію Григоровичу, а де цей Чорний Яр?

- От хлопці! Ви таки невгамовні! Колись там була далека околиця міста. А зараз це район готелю "Апельсин". Отам між готелем і дев’ятиповерхівкою можна знайти залишки Чорного Яру, закинуті і захаращені. В давні часи то вже дикі ліси були із вовками і ведмедями. Там ховалися колії й біглі селяни, бо в ті нетрі польські служаки боялися й поткнутися. Та й зараз тим яром самому краще не вештатися, все-таки недарма він Чорним зветься. А як потемки, то ще й сторч головою можна скотитися. Так що будьте обережні.

Хлопці подякували і вже збиралися йти, бо Колька долала нетерплячка, але майже на виході Микита раптом став, як укопаний.

- Стоп! Так Чорний Яр – це недалеко від будинку Майбороди, так? – звернувся він до Білоконя.

- Точно! Молодці, ви вже й про будинок Майбороди в курсі. Це буквально за квартал від нього. Там же недалеко й залізниця пролягала, де він грабарював. Її тільки ось років 60 тому звідти прибрали і проклали там вулицю Припортову. Ну біжіть, хлопці, а то ви тут і заночуєте! – посміхнувся Білокінь, натякаючи на темряву за вікном.

Микита нісся, як торпеда. Хекаючи, ледве встигав за ним Колько:

- Микито, ти куди летиш на всіх парах?

Але той мовчав, немов і не чув, заглиблений у свої думки. А прийшовши, скликав терміновий збір команди. За кілька хвилин до них у холодну халабуду у дворі зайшла Ганя.

- Брр, як тут холодно. Ну що там у вас? Знаєте, де шукати?

Микита примружив очі і ствердно захитав головою. Колько ледь не впав:

- Що ми знаємо? Він же сказав, що курган зрівняли з землею, яру теж не залишилося практично. Що – будемо по дворах копати? Найматися на весняно-польові роботи? – гигикнув він.

- Не дрейф, Коляндер, пазл потроху складається. Думати треба! Де Майборода знайшов свій скарб?

- Там, де землю набирав… – невпевнено промовив Колько.

- Ага, а де копали землю?

- А хто його знає, десь на околицях, мабуть, – Ганя невизначено подивилася вгору.

- Отож! А Чорний Яр, казав Білокінь, якраз і був такою околицею. Тим паче, до залізниці звідси недалеко. – А це значить що?

- Що? – перезирнулися Колько й Ганя.

- А те, що якраз тут, у Чорному Яру Майборода міг знайти свій скарб.

- Ну все, па-па, наш скарб! – присвиснув Колько. – Якщо він його викопав, то нам уже ні́чого там робити.

- Та що ти все – нема-нема. Мені Артем розказував, що там козаки свої скарби ховали, як на війну збиралися. А їх же не двоє і не троє воювало. І місцина така, що зайві люди туди не ходили, боялися. Це і-де-ально для того, щоб заховати щось цінне.

- То там узагалі клондайк може бути! Ти геній, Микито! – сяйнула очима руда Ганя.

- Ну, клондайк – не клондайк, а пошукати можна, – зніяковіло опустив погляд хлопчина.

- То що? Де той яр? Ходімо, чи що? – підскочив Колько.

- Та ні, не сьогодні. Вже сутеніє, завтра по видному підемо.

На тому й порішили. Але розходитися не хотілося, надто хвилююча місія очікувала їх завтра.

***

Впоравшись з усіма маминими ранковими завданнями, Микита вискочив із квартири (доки нічого нового для нього не придумали), прихопивши з собою саперну лопатку. Ганя і Колько наперевіс із "серйозною" лопатою вже його чекали.

Напівпустий тролейбус підвіз майже до Гуржіївської. Звернувши за ріг, зразу ж побачили "Апельсин". Однак після цього Фортуна, здається, відвернулася від скарбошукачів і ніяк не бажала відкрити їм Чорний Яр.

- Ми вже тричі обійшли навколо цього готелю. І тут ніде не видно яру. Може його вже просто забудували? Ось, дивись, щось із цегли стоїть, сміттям привалене. Може, тут і був цей яр? – нудив Колько. – Мабуть, Білокінь давно тут не був і не знає, що вже й пам’яті немає про той Чорний Яр.

- Може когось попитати? – несміливо запропонувала Ганя.

- Ага! Ви не знаєте, часом, де тут скарб у Чорному Яру шукати? – іронізував Колько.

- Ну а що тут такого? – обурився Микита. – Можна і спитати! Не про скарб, звісно, а про Чорний Яр. Чого ти зразу…

- Хлопці, припиніть! Гляньте, це не той дідок, який вас за носа водить?

Від "Апельсину" до дев’ятиповерхівки по вулиці й справді повільно віддалялася зсутулена постать у світлому плащі й капелюсі, за мить повернула вліво і загубилася за кущами.

- За ним! – гайнули друзі.

По плечах важко били лопати. Круто повернувши вліво на ґрунтівку майже біля самої дев’ятиповерхівки, друзі тільки встигли побачити, як капелюх поволі опустився під землю біля світло-сірого гаража.

Колько добіг першим і різко загальмував:

- Тут урвище, обережно!

- Та ні, глянь, он наче якісь сходи. Мабуть, ними він і спустився. Гайда за ним! – скомандував захеканий Микита.

Земляні сходи виявилися дуже крутими, доводилося триматися за гілля і страхувати одне одного.

- Ти глянь, дід дідом, а по сходах наче злетів, а не зійшов, – дивувалася Ганя, ледве втримуючи рівновагу на сходах.

- А де він узагалі подівся? Хтось його бачить? – спитав Микита, спустившись на пологий схил.

Діти оглянули всю улоговину, зарослу деревами, кущами і щедро закидану сміттям, спустилися аж до Митниці, але дивного дідка ніде не було, немов розчинився у повітрі.

- Знову він утік! І знову так само загадково, – досадував Колько.

- Слухайте, хлопці, а що це взагалі за місце? Якось тут стрьомно.

- От і я про це думаю, – почухав потилицю Микита. – Це дуже схоже на яр.

- То може це і є Чорний Яр, який ми не могли знайти? – зрадів друг.

- Схоже, що дідок той показав нам дорогу.

- Слухайте, то йому треба подякувати! – безапеляційно заявила Ганя.

- Як?

- Ну не знаю… Давайте усі разом скажемо "Дякуємо!"

Кольку ідея не сподобалася, але підключився Микита і він мусив погодитися. "Дякуємо!", – протяжно і неголосно пролунало в яру.

- Тепер треба зрозуміти, де тут шукати скарб. Яр не такий уже й маленький. Тут можна копати до пенсії.

- Ой, хлопці, дивіться, якийсь капелюх он там на схилі біля дерева…

Справді, на спуску в яр лежав світлий солом’яний капелюх – такий самісінький, як у зниклого дідка.

Всі рвонули нагору.

- Але ж… коли ми спускалися, його там не було… ми не могли таке пропустити, – бурмотав, деручись яром, здивований Микита.

Та коли діти нарешті піднялися, капелюха ніде не було. Він зник – так само, як його власник.

- Він був тут! Ось тут лежав, я його бачила! – Виправдовувалася Ганя.

- Так усі бачили… хоч капелюха не було, коли ми спускалися!

- І що тепер робити? – Розвів руками Колько.

Запала мовчанка. Раптом Ганя просяяла:

- Копати, хлопці, копати! Це ж знак! Пам’ятаєте, Артем розказував, що скарб може у вигляді людини чи тварини з’являтися?

- То ти думаєш, це сам Дух Скарбу був?

- Микито, а чого б тоді з’являвся і зникав цей дивний капелюх? І знаєте, що? Краще б нам поспішити, а то скарб углиб піде і ми його взагалі не знайдемо.

- Ну, якщо це і справді те місце, то тут має бути трава із замовляння… Ану дай гляну!

Микита понишпорив по землі і повільно підняв голову, тримаючи в руці якийсь жмут сухого бур’яну:

- Ось, це він… – і від здивування забув закрити рота.

Дітвора принишкла. Першим не витримав Колько:

- Ну що – копаємо?

- Стоп! Треба сказати замовляння, щоб скарб відкрився.

- Оце так Микита! Ти не забув! А в мене зовсім з голови вилетіло, я б уже копала.

Разом, утрьох, узявшись за руки, друзі промовили замовляння над місцем, де знайшли заповітне зілля. А тоді обережно і повагом, наче виконуючи якусь важливу місію, взялися за лопати.

Завдання

1. Знайти у своїй електронній скринці листа з координатами скарбу (він надісланий у відповідь на повний текст замовляння).

2. Знайти скарб. Процес пошуку зняти на відео. УВАГА! Ті учасники, які знайдуть скарб, мають відразу повідомити про це на електронну скриньку та з’явитися в Черкаську обласну бібліотеку для дітей.

 

 

Частина 5

Страшна загадка грабаря

Сонце вже сховалося, у халабуді панували густі сутінки, повітря наповнювалося їдким запахом горілого торфу з Ірдинських боліт, коли Ганя розпочала свою дуже страшну історію про грабаря Майбороду. Він жив у Черкасах і заробляв на життя тим, що нагрібав і возив землю на будівництво залізниць. Одного разу, коли прокладали залізницю там, де нинішня вулиця Припортова, він набирав землю неподалік і натрапив на скарб. А навколо люди працювали, теж нагрібали. Тільки Майборода нікому нічого не сказав. Навмисне поламав воза і довго його лагодив, аж поки всі не розійшлися. Тоді вже викопав той скарб і забрав тихенько собі. Після того розбагатів грабар, людей найняв на роботу, землю купив і побудував собі хатину – майже як палац. І все то завдяки скарбу.

А як почалася громадянська війна у 17 році, Майборода втік у Францію. І сидів би там, але щось його тягнуло додому. Через чотири роки повернувся. А його в тому будинку і вбили разом із дружиною, ще й пограбували. Кажуть, то все через скарб – що він заклятий був. От і покарав свого власника. А будинок той і досі стоїть у Черкасах.

Хлопці аж роти пороззявляли: так ось же скарби, вони є!

Першим отямився Колько:

- То це та супер-пупер секретна історія, що ти хотіла нам розказати?

- Ага.

- А це правда? Звідки ти її знаєш? Може ти все вигадала?

- Знаю – і знаю. З надійних джерел. Що ти зразу – вигадала! Ми команда чи ні?

- Та припиніть ви! Якщо ти, Ганю, кажеш, що будинок цей і досі є, то ми зможемо його знайти. І тоді стане зрозуміло – правда це чи побрехенька.

- Та не побрехенька! Це моїй бабусі розказувала її знайома, яка знала троюрідного племінника Майбороди.

- Угу, достовірне джерело, нічого не скажеш. Ну, зараз перевіримо в Інтернеті. Ходімо!

В квартирі у Микити пахло чимось смачним, і від цього здалося ще тепліше після холодної вогкості осіннього вечора.

Та шукачі скарбів не стали гаяти часу, а зразу ж припали до монітора.

- Так ось же він, дивіться – будинок Майбороди! – у Микити аж чуб дибки став: "Значить таки правда!".

Ганя переможно подивилася на зворохоблених відкриттям хлопців:

- То коли йдемо скарб шукати?

- Спочатку на розвідку треба сходити, все там роздивитися, що до чого, де вхід-вихід.

- Ага, і де копати! – додав Колько.

- Та почекай ти копати! Ти що – не розумієш? Майборода ж за той скарб будинок збудував, то навряд чи щось залишилося від його знахідки. Хіба що…

- Що? Що? – наперебій запитали друзі Микиту.

- Він міг зашифрувати у своєму будинку таємницю скарбу, якісь знаки. Я читав, що так раніше робили в усяких замках. Але для цього будинок треба побачити.

Вже наступного дня, ледве дочекавшись завершення уроків, дружно рвонули до старовинного особняка черкаського грабаря.

Ошатна споруда вражала навіть через 100 років – височенні вікна, розкішні колонади з ваз під ними, помпезні карнизи і ще багато різноманітних скульптурних елементів, про назви яких друзі навіть не підозрювали.

- Он гляньте, який лев над вікном злющий! – першою запримітила Ганя.

- А там нагорі якісь крилаті змії – дивіться! – Колько поспішив за нею.

- Та де ти їх набачив?

- Та ось, над центральним входом.

- То грифони називаються – крилаті леви з головою орла, – з розумним виглядом пояснив Микита.

- Та де голова орла? Лев’яча голова, ще й хвіст якийсь позаду, он глянь!

Микита придивився – і справді, ці грифони були якісь дивні, не схожі на своїх типових родичів:

- Хм, треба зафоткати і розібратися, хто це.

- Микито, пішли глянемо – може там і з іншого боку є щось таке.

Хлопці побігли за ріг і вже не почули Ганю:

- Ой, дивіться, он там на самісінькому вершечку цього центрального входу ще є леви – такі горді і грізні.

Ганя позадкувала далі, щоб краще роздивитися, що цікавого є ще вгорі, і не помітила, як вийшла на проїжджу частину. Опам’яталася від пронизливого сигналу авто і відчуття, як хтось підхопив її на руки.

- Ти що, дитино, забула, де ходити треба? Куди ж ти на дорогу? Ледве не з-під машини тебе витягнув, – низенький дідок у довгому плащі і солом’яному брилі вичитував Ганю, поставивши її на тротуар.

- Ой, та я… – Ганя розпереживалася, розгубилася. – Дякую вам, що врятували мене. Ми просто тут роздивлялися… і я не помітила. Випадково…

- Все не випадково, ні, не так просто, – похитав головою дідок. – Так-так, і вони тут невипадково, ці грифони. Бачиш, які незвичайні? Це морські грифони, так. Вважають, що ці міфічні створіння охороняють скарби. А от бачиш – не зберегли. Все Чорний Яр собі забирає, – прошамкав дідок і пішов собі далі вулицею.

Ганя вже в спину встигла гукнути йому "Дякую!" і побігла за ріг, щоб розказати хлопцям про грифонів і скарби.

- Такий у довгому плащі і в якомусь дивному капелюсі дідок? – допитувався Колько.

- Ага, точно. А звідки ви знаєте? – Ганині брови підскочили аж до рудої шевелюри.

- Не важливо! Де він?

- Та пішов кудись туди в бік зупинки.

Хлопців наче вітром здуло. Вони оббігали весь квартал, тричі передивилися всіх майбутніх пасажирів на зупинці, але дідка ніде не було.

- Знову ми його випустили! – з розпачем тупнув ногою Колько. Потім сьорбнув носом і сам себе втішив, – Нічого, зате дав нам підказку.

- Не знаю, чи це підказка, – похитав головою Микита. – Ніяк не можу зрозуміти – чи він водить нас за носа чи дійсно хоче допомогти. Він нам рибний ряд підказував. І чим це закінчилося?

- А, так то він вас так підставив? Якби я не нагодилася, то ви б там ще один погріб викопали, – засміялася Ганя.

Хлопці скривилися, але промовчали.

- А може він нам спеціально той папірець залишив?

- Який папірець? – зацікавилася Ганя.

- Та так, в нього випав якийсь, то ми хотіли віддати, – пробурмотав Микита, не дивлячись в очі.

- Але вже не віддамо, – відрубав Колько.

- Ага, ходімо краще подивимося будинок. Може й справді ці грифони тут невипадково. Якщо вони охороняли скарби, то може тут є що охороняти?

Друзі, пороззявлявши роти, розбрелися вздовж будинку, видивляючись іще якісь химери в оздобленні. Микита ледь не носом возив по стінах – так ретельно розглядав дивовижні вази й амфори. І його старання не залишилися марними.

- Агов, Кольку, Ганю! Ходіть сюди, швидше! Дивіться, – майже пошепки продовжив Микита, – тут якісь цифри, ось під оцими металевими штуками, що на підвіконнях…

- І на цьому підвіконні теж, їх тут багато, – стала розглядати Ганя.

- Може це шифр? – Колько аж просяяв.

- Думаю, так і є. Треба кудись його записати, давайте блокнот чи зошит, – скомандував Микита.

Ганя, зітхнувши, а Колько без жалю повиривали сторінки зі своїх зошитів і, схопивши ручку, взялися виписувати цифри біля першого ліпшого вікна.

- Почекайте, так не годиться. Їх потрібно одна за одною позначати. Треба знайти, де шифр починається. І де закінчується. Бо можемо заплутатися.

- От любиш ти все ускладнювати, Микито! Почнемо з лиця!

- Тобто?

- Ну, "лице" там, де парадний вхід. А він був, судячи з усього, посередині будинку, там, де леви і грифони. Звідти й починати!

- Ммм, – Микита почухав потилицю під шапкою. – Розумієш, тоді нам доведеться задом наперед писати цифри.

- Чого це?

- Бо ми йдемо справа наліво. А наше традиційне письмо – зліва направо.

Обоє його друзів стояли, широко відкривши очі і явно не розуміючи до чого хилить Микита.

- Мику, ти про що? – не витримала Ганя.

- Ааа, ну як же вам пояснити. Ну от уявіть, що цей будинок – коробка. От з якого боку ви б почали його підписувати?

- Ну звідти… – Ганя несміливо простягнула руку в бік вулиці Пастерівської.

- От і я про це! Логічно було б писати щось, починаючи з вікон на Пастерівській. Ходімо, треба знайти найперше вікно з цифрами. Це і буде наш початок.

Микита розглядав записані цифри і намагався зрозуміти якусь логіку. Всі були двозначними. Інколи повторювалися, але не поряд, а через кілька чисел, як букви.

- Ні, зразу так не розкусити, треба подумати. Це схоже на простий алфавітний шифр.

- Що значить "простий алфавітний", якщо тут немає жодної букви – самі цифри? – обурився Колько.

- Ну там нескладно: треба виписати алфавіт, розбити на приблизно рівні групи, дати кожній номер по порядку і так само пронумерувати кожну букву в групі.

- Звідки ти це все знаєш? – здивувалася Ганя.

- Та якось натрапив у бібліотеці на Енциклопедію символів. І тоді, здається, своє ім’я так зашифрував і домашню адресу. – Микита посміхнувся, – То ніхто в класі не зміг розшифрувати! Мабуть, треба взяти книжку, нагадати, як там усе кодується. А то давно це було. Правда, вона, здається, російською написана. Ну то нічого, пронумеруємо український алфавіт за тим зразком.

- Головне – алфавіт правильно написати, – гигикнув Колько.

- А як ви думаєте, що тут зашифровано? – наївно запитала Ганя.

- Хтозна, може, вказано, де скарб закопаний або як його шукати… Але явно щось важливе. Інакше чого б його кодували так? – міркував уголос Колько.

- Я ж казала, я ж казала, що тут скарб є! – аж підстрибнуло дівчисько.

- Ходімо, спробуємо розгадати.

- Ага, я вже так змерзла, пора додому.

Зграйка дітей, жваво перемовляючись, пурхнула до зупинки поряд.

Завдання

1. Розшукати будинок Майбороди, зробити селфі і запостити на своїй сторінці з тегами #Скарби_козацького_міста, #скарби_Черкаси, #бібліотека_пригод, #медіачелендж.

2. Порахувати левів і грифонів на будинку.

3. Відзначити цей та попередній маршрути на карті і скинути її на електронку [email protected]

4. Знайти і розшифрувати таємний код (за необхідності взяти в Черкаській обласній бібліотеці для дітей книгу "Енциклопедія символів", де є підказка до шифру). Надіслати на електронку [email protected] повний текст таємного замовляння, починаючи з першої частини.

 

Частина 4

Нічні копачі підземель

Осінь потішила сонячним деньком. Іти зі школи додому зовсім не хотілося. Хлопці блукали кварталами – ще подекуди зеленими, але вже закиданими рудим листям. Пірнали у вузенькі ходи між будинками і роздивлялися нутрощі центральних дворів – більш упорядкованих і цивілізованих, ніж у спальних районах. Можна було натрапити на сучасні дитячі майданчики, ошатні вивіски якихось фірм чи металеві пам’ятні дошки на стінах.

Минувши старий корпус університету, вони завернули у відчинені ковані ворота і потрапили в тісний дворик. За маленьким охайним парканчиком різнокольоровою веселкою заклично блиснули гойдалки і гірки.

- Пішли покатаємося! – Колько, здавалося, хотів перепробувати всі дитячі майданчики в місті.

- Знову? Та ні, не хочу.

Простір тут був затиснений стінами будинків і сітчастим парканом.

- Хлопчики, ви щось шукаєте? Заблукали? – раптом почули старечий голос за своїми спинами.

- Та ні, ми так, гуляємо… – пробурмотав Микита і хотів було швиденько втекти звідси.

- А я думав, ви старий базар шукаєте, – прошамкав низенький дідок із пишними сивими вусами. На ньому був солом’яний бриль не по сезону і якийсь чудернацький довгий світлий плащ, який дуже нагадував чи то сорочку, чи то рясу.

- Який базар? Хіба тут був базар? – зацікавився Колько.

- Ще й який! Тут торгували м’ясом і рибою. Кам’яні ряди стояли, он навіть рибний залишився ще. Кажуть, сам столичний архітектор Городецький їх проектував. Знаєте – отой, що таємничий будинок з химерами у Києві звів? Може й тут якихось химер нам залишив. Хтозна, нащо він ті підземелля робив.

- Тут ще й підземелля є?

- Кажуть, наче є, сам я не бачив. А для чого ті підземелля на базарі? Може там якісь набутки ховали, крам різний.

- Так а де той ряд, дідусю?

- А он ліворуч углибині двору. Там навіть рік будівництва викарбувано – 1909.

Хлопці, не змовляючись, побігли повз майданчик у зарості. І справді паркан-сітка підходив до якоїсь старовинної стіни, розцяцькованої рельєфними зображеннями вікон і напівколон. Внизу цегла наче вилиняла. А вгорі стіну прикрашали башточки. Посередині ледве можна було прочитати напис – Рыбный рядъ.

- Тільки де ж тут вхід? – першим спохопився Микита.

- Точно… Як же туди потрапити? І де взагалі ті підземелля?

Вони озирнулися, щоб запитати в дивакуватого дідка, але там, де ще мить тому вони розмовляли, нікого вже не було. Друзі кинулися в різні боки, та двір стояв безлюдний. Дідок наче розтанув у повітрі. На асфальті залишився тільки акуратно складений, але добряче затертий папірець.

- Оце так! – чухав потилицю ошелешений Колько.

Микита підняв папірець.

- Глянемо? Може там ім’я його чи адреса?

- Звісно, читати чужі папери не можна… але, може, людина щось важливе загубила…

Тремтячими руками розгорнувши папірець, вони побачили тільки точки і цифри.

Завантажте фото оригінального розміру за посиланням.

- Що за дурня?

- Це схоже на код або шифр…

- А я думаю, треба просто з’єднати точки, – знизав плечима Колько.

Микита насупився:

- Добре, вдома помізкуємо. А зараз ходімо, може, самі вхід знайдемо. Не буває ж так, щоб у хату не було дверей. Дивись, ось, за цією сіткою, здається, щось схоже.

- Ага, такий вхід, наче в погріб у нас у селі в бабуні, – гигикнув Колько.

- Погріб, підземелля – хіба не одне й те саме? Тільки щось мені здається, він прибудований пізніше. Хіба б оце так будував крутий архітектор, як у бабуні в селі?

- Ну поки не зайдемо – не дізнаємося. Але як туди потрапити, якщо там зачинено? Іще й сіткою цією відгороджено. А це значить, там є що охороняти…

Хлопці обстежили з усіх боків давній павільйон, але безуспішно: один бік відгороджений сіткою, а з іншого – поналіплено людських гаражів. І жодного натяку на вхід, який би привів до заповітного підземелля.

- Слу-уха-ай! – раптом зупинився із осяяним виглядом Колько. – А якщо зробити підкоп?

- Що зробити?

- Ну підкоп, як у фільмах про втечі з в’язниці. Ми тихенько зробимо підземний хід і заберемо скарб, – Колько сяяв так, неначе тримав уже той скарб у руках.

- Ну, не знаю… Тут люди кругом, центр міста. Та й де копати? Всюди все видно. Ще й заробимо на горіхи.

- Ну що ти за боягуз! Дивись, ось кущ росте, за ним нічогісінько не видно. Бери лопату сиди і копай, скільки влізе. Тільки землю будемо виносити, а підкоп замаскуємо, щоб ніхто наш скарб не забрав раніше.

- Так нас же все одно побачать, як ми з лопатами йдемо, – все ще не піддавався на авантюру Микита.

- От зарядив – побачать, побачать. Ми ж уночі будемо копати, помикить своєю макітрою! Чи може в тебе є інші варіанти, де шукати скарб?

У Микити більше не знайшлося ні варіантів, ні контраргументів, тож йому довелося пристати на пропозицію друга, хоч і без великої охоти. Щось його бентежило в цій усій затії.

Зрештою вирішили повернутися сюди ввечері, коли стемніє, уже з лопатами.

Вдома Микита роздобув маленьку лопатку, яку тато називав чомусь саперною. Таємний копач сподівався, що з нею буде менш помітний, та й нести зручніше. Колько з’явився з великою лопатою, налаштований на велику роботу, і з відром. У дворі, куди вони пробралися, сяяли кілька ліхтарів і затишно світилися великі прямокутні вікна п’ятиповерхівки. Пахло смаженою картоплею і котлетами. Десь там люди спокійно собі вечеряли, а під старовинним рибним рядом починався "підкоп століття" – так назвав його Колько.

Земля розм’якла після осінніх дощів і копалася легко. Ямка була неглибокою, на півлопати, коли їхні знаряддя праці дзвінко наткнулися на щось тверде.

- Стоп! – скомандував схвильований Колько. – А то ще цей… скарб пошкодимо!

Коли раптом почулося:

- О, пацанчики, а що це ви в нас у дворі шукаєте? – дивився на них згори вниз задерикуватого вигляду хлопець, взявшись руки в боки. Він був не лише вищий, але й явно старший на кілька років. За ним було ще двоє-троє таких самих. Опиратися не було можливості.

- Та ми так, ми ж нічого… Ми вже йдемо… – забурмотали хлопці.

- Е ні-і-і, ви ж там щось розкопали? Двір це наш, значить, все, що викопаєте, – наше. Витягуйте! Я ж не буду тягнути.

- Та тут нічого… тут каміння стільки …

- Тягніть, тягніть!

Друзям довелося взятися за лопати і розкопувати свою знахідку. Лопати весь час натикалися на камінці і якісь уламки будівельного сміття.

- Ну швидше, пацанчики! Що так довго!

І коли нарешті хлопці розкопали яму вшир і трохи розмели землю, то стало ясно, що це велика бетонна брила, і вдвох, та навіть ушістьох хлопчакам її не подужати. Та й на скарб це було мало схоже. Ситуація ускладнювалася. Копати Микиті й Кольку більше не хотілося. А старшаки, очевидно, не бажали заспокоюватися, доки їм не знайдуть скарб.

Як раптом почулося голосне "др-р-р-р".

- Що за чортівня! Мій мопед хтось украв! – рявкнув один із місцевих хлопців, і вся ватага швидко помчала за деренчливим звуком, що вже танув за поворотом.

Не довго думаючи, друзі вхопили лопати (а то ще вдома дістанеться!) і дременули в протилежний бік. Але за рогом наштовхнулися на руду Ганю. Вона ніби чекала їх:

- Сюди! За мною!

Всі троє перебігли вулицю, пірнули в кущі, проминули мелодійний фонтан і зупинилися відхекатися аж на світлофорі, де було чимало людей.

- Ти що тут робиш? Ти що – стежиш за нами? Ану признавайся? – став наступати на Ганю Колько.

- Та що ти причепився! Якби не я, то ви б там іще одне підземелля викопали.

- То ти все бачила? Ти стежила? – обурився Микита.

- Я, між іншим, вас врятувала. Ви думаєте, чому це раптом той мопед так вчасно вкрали?

- Це що – ти? – у Колька очі зробилися круглі-круглі.

- А хто ж! Хто б вас іще з тієї халепи витягнув. Скарбошукачі шмаркаті!

- На себе подивися!.. – Колько хотів іще щось сказати, але стримався – все-таки вона їх урятувала.

- Пішли, нам зелене, – буркнув Микита і всі троє попленталися через дорогу.

- Ну так… а де мопед?

- Мопед? А-а, та я ж просто хотіла на щось інше їх переключити, щоб вони від вас відстали. А вони ключ залишили в замку запалення – теж мені розумники. Якого беника мені той мопед?

- А що тобі якого беника? Скарб?

- Хлопці, давайте по справедливості. Ми характерника разом викликали? Разом! Я вас урятувала? Урятувала. А скарб ви шукаєте удвох. І щось особливих успіхів не видно, до речі. Мені здається, вам треба свіжий підхід, свіжі ідеї.

Хлопці перезирнулися – дівчисько в команді?

- І в мене ідея є, – добила їх руда Ганя.

- Яка ідея? – першим оговтався Микита.

- Де шукати скарб.

- І де ж?

- Візьмете в команду – скажу!

Хлопці набурмосилися. Ділитися ні з ким не хотілося. Але, очевидно, там, де рибний ряд, шукати скарб намарно і вже точно небезпечно. А от де він може бути – справді, жодних ідей у них не було. У напруженій мовчанці всі троє зайшли в під’їзд.

- Ну що ж, як надумаєте – ви знаєте, де мене знайти. Ах, і за порятунок не варто так сильно дякувати… – іронічно промовила Ганя і зачинила за собою двері квартири.

А їм обом було паскудно. Зараз їх чекали вдома розлючені батьки, яким треба було пояснити, де вони були серед ночі з лопатами. А від скарбу немає й сліду. Ще й ця руда Ганька потішається.

- То де будемо далі шукати?

- Не знаю… – Микита замислився. – Мабуть, таки треба брати Ганю. Може в неї й справді є якісь ідеї?

- А може цей – знову викликати того характер… ника?

- Без неї ми все одно не обійдемося, бо треба, щоб нас було щонайменше троє. Ну, або тоді когось іншого треба брати… А Ганя таки щось знає! Недарма вона за нами назирці ходить.

- А я думаю – хто воно бубнить в під’їзді? – відчинилися двері на третьому і звідти висунулася голова сварливої баби Наді. – Хлопці, ану марш додому. Влаштували тут будинок рад!

- Ну до завтра! – Микита і Колько потягли ноги до своїх квартир, де їх чекав домашній допит.

Завдання

1. Знайти Рибний ряд

2. Зробити селфі біля пам’ятки та запостити на своїх сторінках у соцмережах із геолокацією і тегами #Скарби_козацького_міста, #скарби_Черкаси, #бібліотека_пригод, #медіачелендж;

3. Розшифрувати послання від дивного дідка в капелюсі;

4. Позначити на своїй карті ще один маршрут і надіслати її фото на електронку [email protected]

 

 

Частина 3

"Золоті" труби

Пошуки скарбу зайшли в глухий кут. Микита за столом біля комп’ютера намагався накидати схему розташування люків із гербами, міркуючи собі, що ці "мічені" люки по місту не просто так розкидані, треба лише вловити логіку. Перемальовував якісь карти з екрану на аркуші, потім крутив головою, картинно жмакав їх і кидав через усю кімнату у відро для сміття, спеціально для цього принесене з кухні. Важко сказати, що йому подобалося більше – малювати карти чи з виглядом мученика кидати їх у смітник. Аж раптом почувся дзвінок у двері і за хвилину до кімнати зайшов Артем.

- О, Тьомо, привіт! Ти назад, до нас? – радо зустрів брата Микита.

- Ага, до вас, тільки ненадовго. Чувачок один до нас приїжджає, треба забрати. То, думаю, скористаюся благами цивілізації. А ти що тут – змагання із сміттєболу влаштував? Шукаєш геніальну ідею?

- Ага, а звідки ти знаєш?

- Та так, згадав просто одного інженера, Шухова. Теж сидів, кидався папером, – розповідав Артем, викладаючи речі з великого наплічника, – поки не прийшла прибиральниця, зібрала все те неподобство та й поставила смітник догори дригом у кутку. І тут інженера осінило! Так з’явився його легендарний гіперболоїд, який і досі стоїть тут у вас у Черкасах.

- Хто з’явився?

- Башта ваша водонапірна, гіперболоїдна. Ти що – не знаєш?

Микита стиснув плечима.

- Ех ти, голова-два вуха! Таких у світі всього 11. І в Черкасах найкраще збереглася, до речі. Німці підірвати її хотіли – не змогли. Спересердя чимось таки звалили.

- А навіщо?

- Ну це ж була водонапірна башта, постачала воду на все місто. Стратегічний пункт, як-не-як. Ну і стріляти з неї теж можна. Навіщо ж залишати такий цінний пункт?

- Так зараз її вже немає?

- Та ні, чому ж, здається, є. Не знаю точно, але, по-моєму, вона десь залишилася.

- О, слухай, так а, може, це вона? Йди глянь, – хлопчак відкрив на екрані монітора фото люка з вежею.

- Схожа. А де це ти такі прикольні люки знайшов? Не бачив таких.

- Та так, гуляли з дружбаном, – Микита склав руки на грудях і від гордості й задоволення аж зашарівся трохи.

- О, то ви тут свої пошуки ведете? Знайшли вже щось цікаве?

Микита не витримав і розповів брату про сон і характерника, про давнє городище і герби, щоб не думав, що тільки в нього розкопки і важливі пошуки.

- Зараз тобі фотку покажу, яку там на горі зробив… – хлопчина почав гортати стрічку соцмережі, бо та фотка мала ще й чимало лайків.

- Так ось! Стоп! – перебив його Артем. – Оце ж, по-моєму, і є та вежа Шухова.

На фотографії у стрічці новин красувалася Ганя на тлі якогось металевого мережива, прикрашеного вгорі чимось на кшталт жовто-блакитного капелюха.

- Точно, вежа. А хто це? Щось її обличчя мені знайоме… – спитав брат.

Микита скривившись, знехотя відповів:

- Ганя з третього. Це ми з нею характерника викликали.

- О, то вона вас, хлопці, обскакала, – підколов Артем і пішов насолоджуватися благами цивілізації до ванни.

Стало досадно – якесь дівчисько знайшло башту раніше, ніж він. І на пагорбі, де городище, теж раніше з’явилася. "А може вона стежить за нами? Раптом і їй характерник снився й розказав, де скарби?", – пронизав здогад Микиту, аж дихання йому забилося. "Треба буде знайти башту і все обстежити. І з Ганею розібратися", – вирішив він про себе, а вголос лише промимрив:

- Подумаєш!

Спересердя закривши усі соцмережі, хотів пограти в танчики, але щось не клеїлося, думки були далеко звідси. Втомившись весь час "помирати" і дуючись на Артема, Микита вирішив поділитися гризотами з Кольком.

Вердикт друга був однозначним:

- Вона точно шукає скарб. І мабуть, ходить за нами назирці. Треба бути обережними. Слухай, а може…

І тут Колько розповів свій геніальний план. Микита був у захваті. Недовго думаючи, пішли шукати руду Ганю. Вона саме гралася у дворі. Тож хлопці тихцем зайняли стратегічну позицію в під’їзді. Як тільки відкривалися двері, вони приходили в повну бойову готовність, і ось нарешті момент настав: "Вона!", – підтвердив, визирнувши, Колько.

- Ну… так… е-е-е… і де той скарб? – намагався бути якомога природнішим Микита.

- Як де – звісно у башті! Тьху, точніше, під баштою, під гіпербор… бор… – тепер від хвилювання заціпило друга.

- Під старою водонапірною баштою – там скарб, – прийшов на допомогу Микита, промовляючи голосно, на весь під’їзд.

- А що це ви тут про скарби розбалакуєте? – клюнула на наживку руда Ганя.

- Про які такі скарби? – вигулькнули з-за спини подруги балакучі Настя і Мілана із сусіднього під’їзду. А це вже у плани хлопців не входило, тому вони поспішили ретируватися:

- Та ні, які скарби, це вам почулося. Ходімо, Микито!

- От халепа, – видихнув Микита, ледь зачинивши за собою двері. – Якщо Ганя зайвого ніколи не скаже, то ці дві сороки можуть розтріщати на весь будинок про скарби. І про нас із тобою.

- Угу, той, недобре якось вийшло. Ну може хоч Ганя тепер не буде вештатися нашими слідами. А то так і скарб проґавимо.

- Слухай, а якщо він і справді захований там під вежею? – раптом осінило Микиту.

- Як під вежею? Ти ж казав, це технічна вежа. Хіба там ховають скарби?

- Не знаю… Але чому вона тоді разом із козаками по всьому місту трапляється? І чого туди, зрештою, Ганя ходила?

- Може вона вже знайшла? Та ні, – тут же заперечив собі Колько. – Тоді б вона так не розпитувала про скарби.

- Так, треба йти до Білоконя. Тільки він може сказати, чи варто там шукати.

- А що ми йому скажемо – що скарб шукаємо?

- Та ні, щось придумаємо, – хитро примружився Микита.

Уже наступного ранку дружно чимчикували до музею. В довгий ящик вирішили не відкладати, бо за кілька днів починалася школа, а скарб іще не знайдений.

Цього разу Білокінь запросив їх до кабінету, наче давніх знайомих. І коли друзі показали йому фото люка з вежею, неспішно повитягував із старих шаф не менш древні папки, з яких в усі боки стирчали пожовклі газетні вирізки та аркуші.

- Ну що, хлопці, грамотні? Читайте, – і простягнув їм замітку на пошарпаному листку.

- У світі таких веж залишилися одиниці. До нас навіть із Німеччини приїжджали її вивчати, то казали, що наша чи не найкраще збереглася.

- А з чого вона зроблена? – здалеку почав Колько.

- З металу, сталева. Тоді ніхто таких не ставив, більше з каменю мурували. Це було інженерне диво на той час. Але членам серйозної комісії, яка затверджувала макет, сподобався її ажурний вигляд. До того ж, вона була майже в 6 разів дешевша. А стоїть і досі. Якби була кам’яна, то німці б її точно підірвали у 43. А металеву змогли тільки повалити на бік. Тоді добротно робили все. А труби які там були! Казав директор водоканалу, що золото, а не труби.

Золото? Хлопці нашорошили вуха.

- Трубами й досі користуються?

- Хто його знає. Може й так. Це на водоканалі краще спитати.

Хлопці вийшли з музею в сум’ятті. З одного боку, "золоті труби" давали надію. З іншого – вони самі ж проговорилися конкурентці, рудій Гані, про те, де шукати скарб.

- Слухай, пішли до діда Власа, він точно щось знає, – запропонував Микита.

- А хто це?

- Це брат моєї бабусі. Він іноді приходить до неї в гості і розказує прикольні віршики. – Микита помовчав трохи, а потім повільно додав: – Сам пише.

- Де ж ми його знайдемо?

- А він працює на водоканалі, отам, де пам’ятник дяді Вані, знаєш? Здається, обідня перерва в нього з 12 до 13, то вже має бути на місці. Тільки нам треба поспішити, бо в 17.00 вони вже зачиняються.

- Тоді поїхали! Що туди ходить?

- Здається, восьма і дев’ята маршрутки.

- Знач, сядемо на ринку!

Завдання

1) зробити нестандартну творчу фотографію з вежею і викласти в себе на сторінці з тегами #Скарби_козацького_міста, #скарби_Черкаси, #бібліотека_пригод, #медіачелендж;

2) знайти зображення вежі на люці, сфотографувати, запостити на своїй сторінці з тегами #Скарби_козацького_міста, #скарби_Черкаси, #бібліотека_пригод, #медіачелендж;

3) знайти діда Власа і з’ясувати, чи використовують зараз "золоті" труби царських часів; результат відписати на електронну скриньку [email protected];

4) отримати від діда Власа таємне повідомлення, розгадати його і надіслати на електронну скриньку [email protected];

5) ЗАВДАННЯ-БОНУС (воно необов’язкове, зате оцінюється у 2 бали): намалювати схематичну карту Черкас на основі Гугл-карти та позначити свої маршрути в пошуках скарбу, фото карти таємно скинути на електронку.

 

Частина 2

Загадкові знаки міста

Хлопці йшли розчаровані і сердиті. Характерника вони знайшли, а от скарби, які він охороняв, треба було купувати, і то доволі дорого. І що то вже за скарби, як за них треба платити? Остання надія була на замуровані замасковані двері біля цього козака, та вони виявилися просто колишнім входом до пункту прийому кольорових металів. 
– От ти зі своїми скарбами! Ну немає в нас скарбів! Пішли в "майні" посидимо, – напосідав Колько. 
– Відчепись. 
– Ти що – й досі віриш у скарби? Ти маленький, чи що? Ну де тут у Черкасах заховати скарб? 
– А ти хочеш, щоб тобі його на тарілочці принесли? Ось вам, хлопчики, беріть, скільки хочете. 
– Ну тоді шукай свій скарб… – кинув Колько, але продовжував іти поруч. 
Микита ще більше похнюпився, ледь носа по асфальту не тяг. Раптом став посеред вулиці і почав ходити колами, над чимось схиляючись.  
– Ти чого? – Колько подумав, що його друг втратив глузд у гонитві за багатством. 
– Дивись, Кольку, це ж козак!.. 
– О, точно. Ага, ще скажи, що це так позначили підземні ходи до хати, де скарб лежить, – чмихнув Колько. 
Микита мовчки витягнув телефон і сфотографував зображення. Пригадав, як отой Білокінь із музею розказував про козаків, котрих можна кругом знайти, і наче казав під ноги дивитися. За кілька метрів знайшов ще одного козака. "Може це знак якийсь? Може це якась дорога таємно позначена?", – осяяло хлопчину. Він став придивлятися довкола.  
– Микито, ти як хочеш, а я пішов. 
Кольчина спина поступово віддалялася. Хлопчина залишився ні в сих, ні в тих. Додому повертатися не хотілося. Пішов блукати. Чомусь тягнуло до цього храму імені квітки. Він, як завжди, був неприступний. Зате на протилежній стороні яру Микита запримітив якісь примітивні видовбані в землі сходи. Вздовж них тягнувся, місцями пропадаючи, дерев’яний поручень. Він бачив це і раніше, але тепер вони розбурхали уяву. Як самотній першовідкривач, проти якого постав увесь світ, Микита не міг не взяти цю висоту. 
Сходи виявилися крутішими і довшими, ніж здавалося. Таки видершись, захеканий хлопчак спочатку навіть не охопив поглядом увесь простір, що перед ним розгорнувся. Тут було зелено. Відразу впало в око дерев’яне накриття над довгим столом. "Хто ж тут збирається? І що тут їдять? Може якісь жертви приносять?..". Роззирнувшись, помітив великий хрест на краю урвища. Стало якось не по собі. Уже готовий був дременути, коли увагу привернула велика срібляста бляшка під дашком накриття. Щось дуже знайоме йому там привиділося: "Невже і тут козак?". І справді, коли підійшов ближче, роздивися козака і коня. Тільки він був трохи інший, ніж бачив по місту. Микита зафотографував про всяк випадок, роззирнувся навколо і раптом угледів у траві, що поросла понад урвищем, яскраво-рожеві босоніжки. Менше за все очікував тут їх побачити. У нього серце ледь не вискочить, а якесь дівчисько в рожевих босоніжках тут спокійнісінько відпочиває? Та здивування Микити було ще більшим, коли, підійшовши, упізнав їхню власницю – руду Ганю. Вона лежала на лавочці долічерева і гойдала у повітрі ногами. Виявилося, що схил тут не різкий, як здавалося здалеку, а ступінчастий, тому приховував його сусідку.  
– О, привіт, Ганю! Ти що тут робиш? 
Ганя підняла брови, від чого застрибало зразу все ластовиння на її обличчі: 
– Микита? Де ти взявся? Що – знову треба когось викликати? До речі, тут, здається, місце більш підходяще. 
– Та, то ми так… Часто ти тут буваєш?  
– У мене недалеко бабуся живе на Кавказькій. Люблю тут посидіти. 
– А що це взагалі? 
– Не знаю… Тут десь якийсь пам’ятник був, на ньому щось написано. Ходім почитаємо? 
Удвох стало веселіше. У дальньому куті галявини на невеликому узвишші лежала величезна каменюка, а поряд із нею – кам’яний стовп із табличкою, де дійсно йшлося про якесь старовинне городище, що колись було на цьому місці. 
– То тут, мабуть, розкопки робили, – з виглядом експерта промовив Микита. 
– А ти теж хотів би на розкопки? Скарби шукати?
– Та ні-ні, – поспішно заперечив і насторожився: "Що вона вже рознюхала?". 
– А я хотіла б. Це так романтично… 
Микита мовчки закотив очі під лоба – от уже ці дівчата! 
– Ну, я додому. Бо мене вже, мабуть, бабуся чекає на вечерю, – спохопилася раптом Ганя і пішла у протилежний бік від сходів. 
– Що – тут є якийсь інший вихід? 
– А хіба ти не звідси прийшов? 
Так Микита відкрив іще один потаємний хід до незвичайної галявини на кручі. Коли Ганя пішла, повернувся до каменя з написом. Його туди наче невидимою силою тягнуло. Щось у цьому написі немов промовляло до Микити. І він залишився ретельно оглянути дивну пам’ятку. 

Коли вже повертався додому, у дворі його чекав Колько. Ледь побачивши, скочив з брусів і наздогнав Микиту.
– Слухай, я цей… схожих козаків бачив на стінах, ну там, де назву вулиць пишуть. 
– Ну і що? 
– Думав, тобі цікаво буде.  
– А тобі що до того? 
– Та ну не дуйся. Давай зафоткаємо і розпитаємо в цього Білоконя. Може ще щось цікаве розкаже. 
Микита набурмосено подивився на Колька: 
– Ти ж не віриш, що в нас тут можуть бути скарби? 
– Цей, я подумав… якщо ти знайдеш скарб, а я ні, то мені буде якось погано. А якщо не знайдеш, то буду думати, що, може, разом ми б його розшукали. Ми ж цей, завжди разом – і абрикоси обносимо, і на річку ходимо, і влітає нам обом, – жував слова хлопчак. А потім швидко підсумував: – Коротше, без мене тобі його не знайти! 
– Ну ок, – несподівано для себе повторив Артемове слівце Микита. – То що там у тебе? 

Колько почухав голову і змовницьки глянув у вічі:  
– Слухай, я тут таке знайшов... Дивися! – і простягнув фотоапарат-"мильницю" із якимось зображенням на екрані.  
– Що це? Ейфелева вежа? 
– Отож! І це у нас у Черкасах. 
– Та ну. Звідки вона в нас? 
– Оце і треба вивідати у цього Білоконя. 
На цьому й порішили. 

***
А ввечері Микита взявся розшифровувати таємниче послання. Це виявилося не так просто, як здалося спочатку. Букви все ніяк не складалися в слова. Микита мучився у творчому пошуку і тинявся з кутка в куток, коли почув дзвінок у двері. 
– Зустрічай гостей, Микитко! – мама відчинила двері і впустила Колька. 
– Де ти тинявся? Ти ж казав, раніше будеш? – роздратовано накинувся шифрувальник. 
– Та цей… батько напосівся: поки уроки не зроблю, нікуди не пустить. 
– Ясно. А я вже тут голову зламав над цією табличкою. 
Колько подивився на фото. Нічого особливого. Звичайний казенний напис.
– Так, може, там нічого немає? 
Микита блиснув очима з-під лоба:
– Є, точно є. Глянь, що я там знайшов, – Микита простягнув довгу пласку заіржавілу залізяку. 
– Що це? Лінійка? Так дивись, тут і цифри є! 
– Отож! Це не лінійка, це цифровий шифр. І взагалі, мені здається, це більше схоже на клинок або лезо від шаблі. 
– Ух ти!.. Точняк! 
Колько обережно, наче скляну, взяв заіржавілу залізяку і став розглядати захопленим поглядом. Але Микита безцеремонно вихопив її з рук: 
– Слухай, потім будеш проводити свій експертний огляд. Зараз нам треба розібратися, що тут зашифровано, бо вже пізно і скоро мама відправить тебе додому. 
– Ну так, так… То що ми маємо? 
– У нас є незрозуміла послідовність цифр і табличка з текстом. Але в мене вони щось ніяк не зв’язуються.
– А що за цифри?  
– Ось дивись, я виписав: 108 109 30 65 6 46 87   76 53 38 95   6 81   2 55 87 30 4 114 65. 
– А ти пробував нумерувати букви? 
– Так а що я оце весь вечір роблю? Я вже їх і з початку до кінця і навпаки нумерував, і кожен рядок окремо, і ніяк не складається. 
– Ану дай глянути цю табличку, – Колько, примружившись, ретельно розглядав зображення на моніторі. – А що таке "рср"? – ткнув він пальцем прямо по новенькій поверхні. 
Господар поморщився, але відповів: 
– Абревіатура. 
– А, це, типу, заголовні букви… – Колько продовжив вивчення таблички. 
Раптом Микита ляснув себе по лобі: 
– Точно, абревіатура! Її треба розшифрувати! 
І вже за півгодини хлопці мали наступну частину таємного послання. 
***
У гонитві за козаками хлопці зафотографували ледь не півміста. І з чималим набором фоток козаків із кіньми та таємничою "Ейфелевою" вежею подалися до музею. 
– Ох, то ви тут справжню колекцію гербів зробили! Молодці. Це ж треба! Де ви тільки познаходили! – дивувався Білокінь. 
– То це все герби Черкас? А чому такі різні? – допитувалися хлопці. 
– Вони символізували наше місто в різні періоди. Найнайперший герб навіть не міста, а землі Черкаської та Угорської походив від стародавнього герба литовських князів під назвою "Погоня" – вершника на коні зі зброєю в руках. А свій окремий герб Черкаси отримали разом із Магдебурзьким правом у 1791 році. На ньому був зображений польський воїн так само на коні. А через 60 років, коли замість польської влади прийшла московська, герб переробили. Слов’янський щит розділили навпіл і вгорі поставили герб Київської губернії (бо до неї належало місто) – архістратига Михаїла, а внизу – срібного коня, що скаче. Увінчали щит, так званою, міською короною – зображенням трьох кам’яних веж, що символізує місто. У нас у музеї, до речі, він є, на другому поверсі. І більше ніде по місту ви його не знайдете. 
– А ці, що ми нафоткали? Що це за герби? 
– Це сучасний герб і радянський. Нинішній ось такий – із козаком і конем. Він у нас доволі молодий – із 1995 року. Козак із рушницею – це знак того, що Черкаси – козацьке місто. А символ коня у геральдиці* вказує на хоробрість лева, зір орла, силу вовка, швидкість оленя, спритність лисиці – саме такі якості були притаманні всім, хто жив у нашому місті. До речі, кінь в усіх черкаських гербах, починаючи з найдавніших часів. 

- А це ось – де козак із райдугою на коні? 
– Та ні, хлопці, це не райдуга, а сніп пшениці. А тримає його в руках не козак, а хлопець, юнак. Бо Черкаси стали наймолодшим обласним центром у радянський час. Тоді багато варіантів пропонували – і з ретортою*, і з шестерінками, бо, мовляв, місто хіміків, розвивається промисловість. Але зупинилися все-таки на правічно-українському хліборобському мотиві. Їх зараз у Черкасах майже не знайдеш, але вам вдалося, молодці! Знаю, що один на площі 700-річчя, а цей другий де ви знайшли? 
– Там на кручі, де городище давнє, – розкрив таємницю Микита. 
– Так ви все місто обганяли, – засміявся чоловік. – Мабуть, вам річну оцінку виставляють за цей реферат, якщо ви так на канікулах старанно готуєтеся, – хитро посміхнувся. 
– Та ми цей… захопилися. Історія міста і все таке, – бурмотів Микита. – Ми ще хотіли…
– Написати реферат ми ще хотіли, – нахабно перебив його Колько. – Дякуємо вам, ви нам дуже допомогли. Пішли ми готуватися. До побачення, – затараторив і потягнув за собою друга. 
– Будьте здорові, хлопці, заходьте, – радо посміхнувся Білокінь. 
Ледь зачинилися за друзями двері музею, Микита зарепетував:  
– Куди ти мене тягнеш? Ти чого?
– Ми й так багато всього йому показали. Ще щось пронюхає, скаже, що ведемо несанкціоновані розкопки, – закинув десь почуте слівце. І додав пошепки: – Або на скарб вийде раніше від нас… 
– Точно… Я й не подумав про це. Тільки хотів же в нього спитати про вежу цю Ейфелеву. 
Колько знітився: 
– Та! Потім якось прийдемо. 

Геральдика – гербознавство, спеціальна історична дисципліна, що вивчає герби, кольорові емблеми, які належать особам, родам чи спільнотам; досліджує історію виникнення та розвиток гербової традиції, закони складання гербів та їх використання. 
Реторта – лабораторна посудина грушоподібної форми з повернутим у бік носиком для перегонки й розкладання речовини нагріванням.

Завдання

1. Знайти згадані в історії герби (найдавніший – у музеї, радянський – біля городища та на площі 700-річчя), сфотографувати, запостити на своїй сторінці з тегами медіачеленджу #Скарби_козацького_міста,  #скарби_Черкаси, #бібліотека_пригод, #медіачелендж. 
2. Знайти та сфотографувати ще не менше 3 різних локацій із зображенням гербів (місця, де зображені герби) – чим більше локацій, тим більше балів. Фото запостити на своїй сторінці з тегами медіачеленджу.
3. Розшукати камінь із написом, сфотографувати напис і допомогти Микиті розшифрувати таємне послання. Результат надіслати на електронну скриньку [email protected]  

 

Частина 1

Український Будда

Ранок на канікулах зовсім не той, що ранок перед школою. Він обіцяє свободу і неймовірні пригоди. Однак початок серпневого дня для Микити був інакшим. Мама суворо і безапеляційно сказала прибратися, бо сьогодні мав приїхати двоюрідний брат Артем.

- Він зупиниться у твоїй кімнаті, тому дивися, щоб був порядок.

- Ну чому в мене? Хай би вітальню займав! – обурився хлопчак.

- Микитко, ну він же твій брат. Що було, те загуло. Мені буде приємно, якщо ви подружитеся все-таки. Ви вже виросли обоє. То все були хлопчачі витівки. З ким не буває. Ось ви поспілкуєтеся, роззнайомитеся… Погуляєте, покажеш йому місто.

- Та що в нас у Черкасах показувати? Це ж не Львів, і не Київ,– промимрив Микита.

Двоюрідний брат Артем жив десь на Сумщині, і востаннє приїжджали вони разом тьотею Вірою, маминою сестрою, років зо п’ять тому. Тоді малому Микиті неабияк діставалося від старшого Артема. Тому його приїзду малий не надто радів. Хоча зараз брат мав уже 19 років, навчався на програміста в одному з київських вишів і мав тут, у Черкасах, якийсь інтерес.

- Мам, а чого він їде?

- Провідати нас. Бачиш, зараз таке життя бентежне – ніколи й до родичів навідатися. До того ж у нього якась там справа є, казала тьотя Віра.

"Справа-розправа…", – Микита скривися. Оскільки мама зайняла стратегічний пункт, наводячи лад у коридорі, втекти було ніяк. Тож він узявся прибирати. У свої 13 і досі не міг зрозуміти, чому розкидаються всі речі швидко і без особливих зусиль, а складати їх по місцях треба довго і нудно. Від того, що надворі погідно світило сонечко і буяло літо, поки доводилося тут марнувати час, ставало ще більш тоскно.

Артем приїхав ближче до вечора.

- О, привіт, кузене! – весело гукнув Микиті з порогу високий, кістлявий парубок із русявою шевелюрою.

- Сам кузене, – блиснув очима хлопчак, якому випала честь відкривати двері гостю.

- Таки так! – Артем розсміявся. Тут же підтяглися зустрічати родича мама з татом.

- Ну що ж ти так нечемно з гостем, Микито?

- Він мене кузькою назвав.

- Не кузькою, а кузеном. Перш ніж робити висновки і ображатися, почитай Вікіпедію. Ти вже вибачай, Артемку, перехідний вік у нашого Микити. Ти проходь, проходь. Ось тут можеш речі залишити. А там у нас ванна, – припрошувала мама гостя.

Після традиційного застілля і розпитувань про родичів, Артема відправили відпочити, а Микиту нарешті відпустили на вулицю. Тільки свобода чомусь не була такою солодкою. Асфальт прогинався подушкою від спеки, хлопці пороз’їжджалися, тож Микита вирішив скупатися і почимчикував до Дніпра повз якийсь дивний храм, названий іменем квітки. Він похмуро нависав над дорогою, наче продовження яру, і немов охоронявся гострими кутами і шпилями від сторонніх очей. Разом із крутим схилом яру, вузькою вуличкою і зеленою стіною дикого винограду ця будівля створювала зовсім неукраїнський пейзаж. Зазвичай, вони з хлопчаками пробігали тут щодуху, – хто перший дістанеться до річки і з розбігу плюхнеться у воду, відчуваючи себе переможцем. А тепер Микита йшов, неначе вперше. Ось ці округлі ворота із дивним написом ніколи не бачив відчиненими. Навіть найменшої шпарини не було, щоб якось зазирнути всередину. Аж раптом ліворуч від воріт, де живий мур із дикого винограду вростав у схил яру, хлопчина помітив арку. Не зачинену! Її склепіння вінчало дерев’яне зображення людини, що сиділа, підібгавши під себе ноги, а поза нею палало полум’я. Хоч воно було несправжнє, намальоване, Микиті навіть стало трохи лячно. Та за мить він уже рішуче рушив розвідати, куди ж веде цей таємничий хід. Здолавши доволі крутенький підйом, юний дослідник потрапив у полон парканів, натягнутих залізних сіток і чагарів. Жодної лазівки до таємничого храму. Він надійно охороняв свої секрети.

Трохи поблукавши старим Казбетом і таки покупавшись, додому Микита повернувся, коли сонце вже сідало. Від його вовтузіння проснувся Артем. Розмова якось не клеїлася. Микиту не радувала перспектива розважати брата, доки буде в них гостювати. Хотів запитати, коли Артем уже поїде, однак це було надто нечемно.

- Тьомо, мама там казала, що в тебе справа якась у Черкасах? Може, я допоможу? – вирішив піти дипломатичним шляхом Микита.

- Ага, є справа, – загорілися очі в Артема. – Але це не зовсім у Черкасах. Ти знаєш, де тут село Пастирське? У нас у Черкасах має бути збір, і потім ми їдемо туди на розкопки. То я у вас деякі речі лишу і буду наїздами з’являтися. Бо там серед поля, на белебні…

"Розкопки" і "серед поля на белебні" прозвучало для 13-річного Микити, як натяк на скарб і обіцянка земного раю.

- І що – це справжні розкопки? А що ж там знаходять?

- Це стародавній скіфський курган, а потім і козаки там ховали скарби і своїх побратимів.

- А можна і мені з тобою?

- Ну… не знаю… Ти ж ніколи не був на розкопках… а там же обережно треба, щоб не пошкодити історичну цінність…

- Та я на дачі знаєш скільки картоплі розкопав?! І моркви, й буряків? І жодна історична цінність не постраждала! – аж підскочив від наполегливості Микита.

- Ну ок. Тільки з родаками розрули…

- Та я зараз, миттю!

Але батьки мали кардинально інше бачення Микитиного раю на землі:

- Які ще розкопки посеред поля у таку спеку? Туди півдня їхати, ще, мабуть, і телефон не ловить, – причитала мама.

- Навіть не думай! – категорично заявив тато.

- Отак завжди! Ніякого тобі розвитку для дитини!

- Як це ніякого розвитку? От завтра проведеш для нашого гостя екскурсію Черкасами. Ось тобі й розвиток, і їхати нікуди не треба.

Розчарований Микита побрів у свою кімнату. Втомлений переїздом Артем уже спав. Хлопчина ще трохи посидів за "Clash Royale" і уткнув набурмосену мармизу в подушку.

****

Проснувся в кепському настрої, бо замість вольної вольниці сьогодні на Микиту чекав обов’язок гостинного господаря – познайомити з містом свого двоюрідного брата. Хоча хлопчина уявлення не мав, що показувати, окрім Будинку торгівлі – традиційного місця зустрічі черкасців, театру і двох ТРЦ. Пройшовши півтора квартали з "усіма", як йому здавалося, принадами і діставшись самісінького центру Черкас, хлопчак уже був повернув додому, навіть перейшов дорогу, коли Артем запитав:

- А що це за картина посеред вулиці? Диви, вона з якихось дрібних склянок зроблена, чи що?

Однак Микита мовчки стиснув плечима.

- Це все, що у вас від козаків залишилося? А колись усі козаки себе черкасами називали. Тут був форпост, укріплення. Можна сказати, край землі руської. Бо далі там уже половці, татари степами ганяли. То козаки стерегли кордони. Ти не чув, у вас тут скарби не знаходили?

Микита тільки скривися: які скарби? Що за казки?

- Дарма ти так. Тут десь була митниця. Там козаки поставили собі хатинку і мито брали – за бабулеси через міст пропускали, бо тут була переправа. Ну або набивалися у провожаті – а то знаєш, сторона дика, ліси темні. Вони особливо не питали – треба чи не треба конвой. Сказано – плати, поповнюй козацьку казну.

- Так Митниця у нас і зараз є.

- Та ну? де? – не повірив Артем.

- Он там унизу, вся висотками забудована.

- Що – і Чорний Яр є?

- Не знаю, наче чув щось таке.

- Там же козаки свої заробітки ховали і набутки з набігів. Вони ж чатували по черзі. А часи темні – як не татари, то турки, як не турки, то половці, як не половці, то ще якась курва. От вони і никали свої кровні. У Чорний Яр не кожен пішов би так, по своїй волі. Про нього такі легенди ходили, що волосся диба стає. А козацька служба небезпечна – кому фартонуло, а кому й ні. То кажуть, той яр нашпигований скарбами був. От би знайти зараз! Якби розкопки якісь можна було зробити…

- А хіба в Черкасах теж розкопки проводять?

- А то! І скарби знаходили не раз. Тут кургани є, городища давні. Де тільки великі котловани риють на будівництво, там зразу археологів запускають. Правда, не дуже їм дають розгулятися. Але щось таки знаходять.

- А звідки ти це все знаєш? Чи так – казки чешеш? – примружив Микита очі з-під русявого чуба.

- Які казки, бро?! Ми копати тут хотіли – не пустили. Ну ок, поїдемо в Пастирське. Але про Черкаси все перелопатив тоді, як готувалися. Казали, тут навіть і копати особливо не треба – Дніпро сам виносить всілякі старовинні штуки, як воду спускають. Не чув? Ну і, зрештою, їду в нове місто, треба ж знати, куди піти, що позирити.

Гість, захоплений розмовою і розгляданням вулиць, не звернув увагу, як почервонів Микита: виходить, що не він проводить екскурсію, а йому розказує про таємниці його рідного міста якийсь сумчанин: "Тут скарби під носом, а я ні слухом, ні духом…". Щойно уявив, як із відром і лопатою іде на розкопки в невідомий таємничий Чорний Яр, коли подзвонила мама: "Годі вам блукати по такому сонцю. Ідіть обідати".

По обіді Микита таки упрохав батьків відпустити його з Артемом на збори археологів перед виїздом. Усю дорогу вони говорили про черкаські фортеці, козаків, татарські набіги і скарби. І навіть повернувшись додому, Микита ніяк не міг утихомиритися – як він стільки років жив і не знав, що тут під ногами лежать скарби! Він розпитав в Артема геть усе про розкопки. Брат уже засинав на півслові, а той усе не вгавав. Тоді Артем запропонував:

- Хочеш чаю, який пили козаки-характерники?

- Хто це?

- Були такі чуваки – вони ні шаблі, ні кулі не боялися. Читали думки інших і говорили зі звірами. Без ключів усі двері відмикали. А якщо треба, то й крізь стіни проходили. Бо силу особливу мали. До речі, у вас на Черкащині вони теж тусувалися, було тут характерників, у тому числі і черкаські старости Остафій Дашкевич і Дмитро, він же Байда, Вишневецький. Максим Кривоніс, по-моєму, теж.

- То вони екстрасенсами були, чи що?

- Може й були, але не всі. Їх іще знахарями або відунами називали. Це була справжня система підготовки воїнів. Кажуть, вони володіли таємним знанням іще давніх праіндійських племен, а потім волхвів – язичницьких священиків, розумілися на травах, жили в гармонії з природою. Знали, яке зілля на життя, а яке на смерть. А яке на чудодійний сон…

- А що – є таке?

- А то, – лукаво посміхнувся Артем. – Зараз покажу! Я в одній древній книзі колись знайшов. Якраз про Черкаси шукав інфу і натрапив. Було написано, що це чарівне зілля, яке допомагає відкривати всілякі загадки й таємниці і викликає віщі сни.

Микита, який уже вирішив шукати скарб, хай навіть каміння з неба сипатиметься, зрозумів, що йому аж край треба це зілля: "Раз на розкопки мене не пускають, буду шукати тут, у Черкасах. І цей чай точно мені допоможе".

Артем, попорпавшись у дорожній сумці, простягнув потертий пожмаканий папірець із якимись ледь видними символами.

- Що це?

- Рецепт. Давній, козацький. Це таємні знання, а їх усім підряд не розкривали. Мені здається, тут не тільки чай, а й ще щось зашифровано. Тільки що – неясно. Ця давня слов’янська глаголиця така заплутана.

- Розберемося, – буркнув Микита.

- А що ж ти за сон будеш загадувати, Микитосе?

- Ну… а якщо не збудеться? Ні, не скажу.

- Та я й так уже розкумекав. Ти хочеш скарб шукати, так? – змовницьки глянув брат. – Тоді тобі ніяк не обійтися без найбільшого характерника. Ну що – будемо викликати його дух? Він точно щось знає.

- А як його викликати?

- Ну як – прийти опівночі на кладовище і мовчки, ні слова не кажучи, стати в коло взятися за руки і… – Артем замовк, а потім розреготався. – Та не роби такі круглі очі, жартую я. Не будемо ми зараз по могилах блукати. Спробуємо по-іншому. Тільки треба, щоб нас троє було, ще хоч одну людину би…

Кандидатури мами і тата навіть не розглядалися. Колько і Влад, свої хлопці з під’їзду, десь поїхали з батьками на вихідні. А Едику із сусіднього будинку Микита віри не йняв. Та й батьки не пустили б уже його з хати – було пізно.

- Ну тоді якось іншим разом, бо мені вже треба спати, завтра рано в дорогу. Чув же – о шостій уже виїжджаємо.

- Ні-ні, Тьомо, зараз щось придумаю. О, може руду Ганю з третього покликати?

- Як знаєш.

- Вона хоч і дівчисько, але з небоязких. І ніколи не здає. Іноді мені диктанти перевіряє. А я їй математику. Тільки про скарби їй не хочеться казати.

- А ми й не будемо. Скажемо, що характерника собі викликаємо, та й усе.

Микита набрав Ганю і вже за кілька хвилин у кімнаті стояла невисока тендітна дівчинка з великими каро-жовтими очима і пишним палким хвостом кучерявого волосся. Їй пояснили, що будуть робити.

- Зараз стаємо в коло, беремося за руки і всі думаємо про найсильнішого характерника, у…являємо його, – підкреслив Артем свої слова широким жестом обох рук. – Краще навіть очі закрити. І світло вимкнути.

- Ви мені тільки скажіть: якщо ми його викличемо, то він тут залишиться? – Раптом наполохалася Ганя. – Бо мама ж нікого не пустить у квартиру…

Артем ледь не розреготався, стримала таємничість моменту:

- Ні, він тут залишиться.

Світло згасло. Лише тепло долонь сусіда і шурхіт машин за вікном. Будинок уже спав. Ледь чутно десь проривалося бубоніння телевізора. Микита розплющив одне око. Кімнату тьмяно освітлювали вуличні ліхтарі. Було видно силуети Артема і Гані. Окрім них трьох тут ніхто так і не з’явився.

- Ну і де він? – по-діловому запитала руда Ганя за кілька хвилин. – Мені той… додому треба.

- Не знаю. Мабуть, не спрацювало щось. Може, місце не те. Може, треба якесь легендарне, щоб там характерники були. А тут тільки кухні і мильні опери… – бурмотів Артем. А потім махнув рукою. – Ну ок, відбій.

Микита мовчки зачинив двері за Ганею і крадькома подався на кухню, прихопивши зашифрований рецепт.

Давнє козацьке послання виявилося не таким уже й складним. А от над останнім рядком, написаним незвичайним письмом, довелося помучитися і пригадати давньослов’янську історію писемності. Хоча цей дивний рядок, на подив Микити, не мав нічого спільного з рецептом, але прочитавши його, хлопчина точно упевнився, що він на правильному шляху.

У рецепті були перелічені трави, пропорції і спосіб приготування. Понишпоривши в домашній аптечці, Микита знайшов усе, що йому було треба. Напившись духмяного чаю, навшпиньках дістався до ліжка, зітхнув, що характерника так і не вдалося побачити, загадав, щоб приснився скарб, і ліг, нічим не накриваючись. Ніч була задушливою.

Та не встиг він навіть задрімати, коли в кімнаті з’явився дивний звук – щось чи то свистіло, чи то бриніло. Микита повернувся, щоб закрити вікно, і вкляк: посеред кімнати ледь відсвічувала постать козака. Він не стояв і не сидів, а наче завис у повітрі. У зубах тримав довгу люльку, а в руках – якийсь музичний інструмент.

Не стою і не сиджу

За всіма гляжу.

Не маю вогню за плечима,

А бачу шлях перед очима.

Де я, там скарб,

Де скарб, там я.

Така доля моя.

Тоді замовк, дивлячись десь поза Микитою вдалечінь. Та й знову взявся співати:

Хоть на мене і дивись,

Та ба не вгадаєш,

Відкіль родом і як звуть,

Нічичирк не знай-і-і-і…

Видно, щось трапилося з його музичним інструментом, бо він чомусь завис на одній високій ноті, потім почав виводити трелі, як соловей, зрештою, все спалахнуло білим.

…Микита лежав на своїй постелі. Було світло, як удень. Щось і досі продовжувало пищати. "Та це ж у квартиру дзвонять…", – схопився хлопчак і побіг відчиняти.

- Бу! – спробував злякати його Колько, як тільки Микита прочинив двері. – Ти що – ще спиш? Ми ж збиралися сьогодні зраночку рибку ловити.

- А що – вже ранок?

- Ну так уже майже дев’ята! Уже всю рибу виловили!

- Та забудь ти про свою рибу. Тут таке сталося… – І Микита розповів другові про свій сон і все, що сталося до цього.

- Оце так!.. – тільки й зміг промовити ошелешений Колько. У нього від здивування чорнявий чуб став дибки, а ніс наче подовшав.

- Тільки ж де шукати ті скарби? – знизав плечима Микита. – Артем уже поїхав. Та й чи знає він… і хтозна, чи сказав би.

- Той… треба нам когось такого, як твій Артем, що шурупає в усяких розкопках і цих, як їх… характерах?

- Характерниках, – Микита багатозначно підняв брову.

- Ага, точно. І обережненько так розпитаємо, щоб ніхто ні про що не здогадався…

- О, то, може, в музей? Коли ми туди ходили з нашою класухою, там стояло багато всяких таких штучок викопаних, навіть мамонт був!

- Ти голова два вуха! Точно! То що – пішли?

- Зараз, я тільки натягну шорти. Ван момент!

Микита швидко, як в армії, вдягся, жуючи на ходу бутерброд з ковбасою (бачила б мама – дісталось би йому на горіхи). Біля дверей крутнувся, шукаючи ключі. На звичному місці їх не було. Глянув по коридору. Ключі лежали на тумбочці, а під ними книжка – нагадування від мами.

- От халепа, треба сьогодні здати в бібліотеку… останній день, а то мені дали під чесне слово, що я поверну вчасно.

Колько скривився:

- Так ми скарб не знайдемо…

- Та це по дорозі нам – як до музею йти. Біля дитячого парку. Бо якщо не здам, то мама мені голову відірве.

Сонце палило немилосердно з самого раночку. Тому було приємно зайти в прохолодний бібліотечний хол. Микита одразу попрямував до дверей із написом "1-4 класи".

- Ти що – книжки для малявок читаєш? – єхидно спитав Колько.

- Сам малявка. Ти читав по програмі "Пригоди Івана Сили"? Сказали, що вона тільки тут є. І то ледве випросив на вихідні додому.

Зачинивши за собою дерев’яні двері зі злополучними цифрами, Микита вкляк. Зі стіни повз нього дивився той самий характерник, що сьогодні приходив уві сні. Хлопчак покликав Колька.

- Ось, оце він мені снився! – вигукнув Микита.

- Що – точно такий самий?

- Ну, трохи інший… Але ду-у-уже схожий. І він щось співав таке – про вогонь за плечима і щось… а! Шлях перед очима!

- Хм, і де той шлях? Тут двері, а не шлях.

- Не знаю…

- Хлопці, чого розшумілися? Вам щось допомогти?

Микита здав книжку. І, наче між іншим, запитав у бібліотекарки:

- А хто це такий у вас на стіні?

- Біля входу? То козак Мамарига.

- А він характерник?

- Взагалі-то, козак Мамай був характерником. Може, й Мамарига теж. Хочеш – візьми казку почитай.

Іще чого! У свої 13 років казки читати! "Хоча… Може там буде щось про скарби?", – замислився Микита.

Прихопивши книжку про козака Мамаригу, почимчикували хлопці до музею. По дорозі вигадали легенду, що їм, буцім, треба підготувати реферати про зображення козаків у Черкасах.

- Ви куди, молоді люди? – спинила їх у величезному фойє сухенька тітонька із високою зачіскою-"шапкою".

Хлопці аж зніяковіли від такого звертання. Але відступати не збиралися і наперебій розказали свою легенду.

- То це вам треба наш Білокінь, – сказала тітонька.

Микита і Колько перезирнулися: нащо їм кінь? Але заперечувати не стали.

Натомість вийшов чоловік із коротенькою борідкою, в окулярах, і представився:

- Андрій Білокінь, науковий співробітник музею.

Дізнавшись про неймовірний реферат, він почав говорити загадками.

- У Черкасах є чимало таких зображень, ви тільки уважно погляньте навколо. Наше місто козацьке, тому на офіційній емблемі без них ніяк не обійтися. Подивіться на пам’ятники і флагштоки, на стіни і рекламні борди, навіть під ногами його можна побачити. Тому, коли вирішили додати центральній нашій вулиці українського колориту, якого там явно й досі бракує, то почали саме з козака, і неабиякого, а характерника.

На цьому слові хлопці аж шиї вперед повитягували від напруження.

- Його часто зображали там, де потрібно було щось охороняти – скрині з усяким скарбом, хати, вулики. У нас, наприклад, є таке зображення на дверях козацького куреня. А в центрі міста він теж не просто так з’явився, там поруч ювелірний магазин. Скарби береже, – посміхнувся. – Кажуть, цей образ, цю композицію козаки запозичили з буддійських зображень. Вони їх бачили у татаро-монголів під час походів, у калмиків-буддистів. Звідти й нехарактерна для українців східна поза козака, такий собі "український Будда". Правда, це одна з версій. Але…

- Андрію Георгійовичу, до вас тут на екскурсію прийшли, – почувся голос сухенької тітоньки.

- Що ж хлопці, мушу йти. А ви можете на другому поверсі подивитися на ці двері з куреня. Та і в бібліотеку варто сходити, там у них точно є якась література. Ну і, як кажуть, Ґуґл в поміч!

Друзі мовчки обмінялися бісиками в очах. Тепер вони точно напали на слід скарбу.

Завдання

1. Знайти храм квітки і зображення "із вогнем за плечима". Зробити селфі, розмістити у себе на сторінці з тегами.

2. Розшифрувати рецепт, заварити і скуштувати чародійний козацький чай. Запостити на своїй сторінці в соцмережі фото чи відео заварювання чаю.

3. Знайти козака Мамаригу в бібліотеці, зробити селфі, запостити з тегами.

4. Знайти підказку в музеї, зробити селфі, запостити з тегами.

5. Знайти характерника, що охороняє скарби, написати його ім’я, зробити селфі, запостити з тегами.

6. Розшифрувати і надіслати на електронну скриньку [email protected] рядок таємного послання в рецепті.

Якщо необхідна допомога, ви можете скористатися таємною консультацією. Для цього напишіть записку зі своїм питанням і вкиньте її в таємну скриньку в бібліотеці.