Історія одного експоната: погруддя царя Олександра ІІ в Черкаському художньому музеї

Хоча за визнанням самих музейників, великої мистецької цінності цей зразок дореволюційної агітації та пропаганди не має, проте завдяки ідеологічним зусиллям більшовиків він став унікальним: усі інші пам’ятники царям у колишній Київській губернії просто знищили.

Кампанію зі спорудження пам’ятників "цареві-визволителю" розгорнули напередодні 50-річчя скасування кріпацтва. У 1911 році ювілей урочисто відзначали по всій Російській імперії. У Київ на відкриття пам’ятника своєму вінценосному дідові прибув імператор Микола ІІ. Водночас державна скарбниця традиційно намагалася уникнути витрат на урочистості, перекладаючи їх на місцеві бюджети.

У Київській губернії, до складу якої входили Черкаси, вирішили замовити цілу партію однакових чавунних погрудь "визволителю". Історик Дмитро Малаков зазначає, що архітектурну частину монумента розробив відомий польський митець Владислав Городецький, автор цілої низки архітектурних шедеврів як Києва, так і провінційних Черкас.

Погруддя в експозиції Черкаського художнього музею

"Київською губернською комісією прийнято першу партію пам'ятників Імператору Олександру II, замовлених архітектору Городецькому для сільських управлінь та волостей Київської губернії у пам'ять про 50-річчя від дня визволення селян від кріпосної залежності, – писала 6 червня (за старим стилем) 1911 року газета "Киевская мысль". – Комісія визнала, що на кожному пам'ятнику необхідно прибити залізну табличку з написом, а також позолотити літери написів на пам'ятниках. З огляду на це, ціна кожного пам'ятника збільшиться".

І справді, монумент влетів місцевим бюджетам у копієчку. За даними з "Адрес-календаря м. Черкас на 1913 рік" пам’ятник "цареві-визволителю" обійшовся в 3955 рублів і 55 копійок. Для порівняння: корову на черкаському базарі тоді можна було придбати за 70 рублів.

З нагоди ювілею головну вулицю Черкас – Старочигиринську – перейменували на Олександрівську. "На дев’яти кварталах цієї вулиці вже розбито бульвари, в майбутньому планується розбити бульвари впродовж усієї вулиці, тож незабаром її можна буде назвати Олександрівським проспектом", – писав автор "Адрес-календаря" Мойсей Ольшанський. Утім, як ми знаємо, незабаром вулиця отримала назву на честь зовсім іншої людини – Тараса Шевченка.

Погруддя Олександрові ІІ стояло на перехресті Олександрівської і Смілянської, неподалік від одного з архітектурних шедеврів Владислава Городецького – тодішньої жіночої гімназії, яка нині перетворилася на Центр дитячої та юнацької творчості. Пам’ятник встановили приблизно на переході через бульвар від "МакДональдса" до "Будинку торгівлі".

Жіноча урядова гімназія (нині – ЦДЮТ). Архітектор – Владислав Городецький

Постать "царя-визволителя" не була такою вже однозначною для жителів України – хоч українців, хоч поляків, хоч євреїв. Цар Олександр ІІ належав до числа тих росіян, які мислили доволі націоналістично, тож активно підтримував різноманітних апологетів так званої "російської справи". Як свідчать сучасні історичні дослідження, цар принаймні тричі втручався у політику заборони українських публікацій, щоразу сприяючи її активізації. Все це, а також позбавлення багатьох селян земельних наділів під час "розкріпачення", викликало обурення "прогресивного суспільства". Вже невдовзі після встановлення в Києві на нинішній Європейській площі великого пам’ятника "цареві-визволителю" його стали обливати фарбою.

Не залишилися в стороні від столичних течій і Черкаси. Місцевий краєзнавець і фольклорист Степан Нехорошев у своїх спогадах про дореволюційні Черкаси розповів про цікавий випадок, що трапився із пам’ятником Олександрові ІІ у 1914 році. Хтось причепив до погруддя імператора червоний прапор.

"Ранком, повертаючись із рідного Орловця, городовий (поліцейський – ред.) Григорій Куріненко і його син Олексійко, учень вищого початкового училища, побачили червоний прапор на пам’ятнику Олександрові, – розповідає мемуарист. – Почав збиратися народ. Недовго думаючи, городовий Куріненко піднявся на п’єдестал, його син Олексійко заліз на плечі батька і за допомогою шаблі зірвав червоний прапор з голови царя. Про це дізналися в Києві і губернатор, і митрополит, тож Київ доручив директору черкаської гімназії Карпову взяти Олексійка в гімназію на всьому казенному".

Чоловіча урядова гімназія (нині – музичне училище)

Так син простого поліцейського став гімназистом, та ще й дуже успішним. Маючи гарну пам’ять, хлопчик робив неабиякі успіхи у навчанні. Але середовище було явно не його: сини багатих черкащан, які здебільшого навчалися у гімназії, почали цькувати Олексійка. Він довго мовчки терпів усі знущання гімназистів і нарешті покинув навчання.

Пам’ятник Олександрові ІІ простояв на своєму п’єдесталі ще декілька років – аж до революції.

"Ясна річ, жоден з цих пам'ятників (Олександрові ІІ) не зберігся – їх знищили ще в 1917 pоці, одразу після повалення царату", – пише історик Дмитро Малаков. І помиляється! Черкаське погруддя царя післяреволюційний "пам’ятникопад" пошкодив, але не знищив.

Навесні 1917 року, коли царат уже було повалено, а більшовики ще до влади не дорвалися, пам’ятник імператору зняли й передали у новостворений тоді краєзнавчий музей. У тамтешніх запасниках цей експонат і зберігався десятки років – аж поки на початку 1990-х не потрапив у експозицію художнього музею. Там він і стоїть сьогодні, притулившись у кутку серед картин портретного живопису.

"У краєзнавчому музеї він не вписувався в концепцію експозиції. У нас же – стоїть. Ним цікавляться краєзнавці, історики, і не тільки черкаські. Все-таки добре, що він зберігся. Адже і це – наша історія", – кажуть музейники.

Максим Степанов