про екстрим, любов до стрибків і страх висоти
Живи так, ніби завтра помреш. Вчись так, ніби проживеш вічно.
Черкасець-екстремал, займається паркуром, трикінгом, роуп-джампінгом, стрибками з парашутом, любить кататися на сноуборді, підкорює висоти різних міст України. У соціальних мережах став відомим завдяки відео, на якому підкорює черкаський Міст закоханих.
Перший стрибок я здійснив в Києві чотири роки тому. Тоді я поїхав на два дні в столицю з друзями. Коли ми гуляли про Трухановському мосту, побачив, як чувак прив'язався, щоб здійснити стрибок з мотузкою. Раніше я роуп-джампінг бачив лише по телевізору. Була велика черга, проте мене пропустили вперед, можливо, тому що я дуже хотів.
Коли вперше став на міст – злякався: руки і ноги трусилися. Не знаю, як я поборов свій страх. Це відчуття, яких не передати словами. Мені дуже сподобалося. Захотілося ще.
Після того як людина здійснила екстремальний вчинок, вона хоче його повторити. Але не просто повторити, а зробити щось більше складне. Так і зі мною.
Минулого літа я підкорив Міст закоханих у парку 50-річчя. Все відбулося спонтанно. Ми з дівчиною влаштували пробіжку з південно-західного району до Дніпра і назад. Коли добігли до моста, побачили, що там нікого не було. Я і вирішив стати на перила. Знімав все на камеру GoPro. Вона завжди зі мною.
Я здійснив 15 стрибків із мотузкою, три з парашутом, один із резинкою. Мотузка цупка, коли летиш вниз, тебе відводить вбік, є вільне падіння. Резинка ж натягується і тормозить тебе. З мотузкою стрибати більш екстремально.
Я хотів стрибнути з гори Шаан-Кая, це найвища точка в СНГ для стрибків. Але, на жаль, вже не вийде, зважаючи на те, що Крим – не наш.
Максимальна висота, з якої я стрибав, – гора Ай-Петрі. Там 100 метрів вільного падіння.
Спорт – невід'ємна частина мого життя. Захоплююсь акробатикою, підтягуюся. На турніку легко підтягуюся 25 разів. Зараз планую записатися в спортивний клуб, адже вдома скільки не тренуйся, масу не збільшиш. Витривалість та інші якості не набудеш без спорту. А вони необхідні під час стрибків.
Взимку планую поїхати в Буковель, щоб покататися на сноуборді. Там найкраща траса. У нас в Черкасах теж є більш-менш круті гори за Дахнівкою. Але весь спуск займає не більше 10 секунд, тому накататися важко.
У батьків я не питав дозволу – просто поставив перед фактом. Моя бабуся проти такого екстриму. Перед стрибком я її не попередив, а, повернувшись додому, сказав: "Не хочеш подивитися відео?" З часом вона почала нормально ставитись до мого екстремального заняття.
Моє захоплення допомагає жити. Після стрибка у тебе море емоцій, тебе розриває на частини. Це ейфорія! Ти прийшов на роботу і не сидиш в'ялий, а завжди енергійний, радісний.
В дитинстві я дуже боявся висоти, впасти, вдаритись. Але мені дуже хотілося перебороти це, довести собі, що я можу. Скажу більше: саме страх і став стимулом займатися таким хобі. Коли людина чогось боїться, вона хоче змінити це. Вона починає працювати над собою, удосконалюватися.
Раніше перед стрибком я взагалі намагався ні про що не думати. Старався заплющити очі, звільнити голову від думок. Головне сказати собі, що по закінченню відліку і фразі "Пішов" – ти стрибаєш. Найважче – стрибнути, а от коли летиш – страх зникає. Все всередині завмирає. В першу секунду ти намагаєшся привести себе до ладу і зрозуміти, що взагалі відбувається. Потім ловиш потік повітря і починаєш крутитися навколо своєї осі – починаєш керувати польотом. І це велика насолода!
Фото надані героєм публікації
Анастасія Дядюша
