Історії кохання відомих черкасцівЧеркаські поети, художники, видавці, конферансьє, хореографи розказали свої історії кохання. |
| 31 січня60510 |
Про кохання можна говорити безкінечно... Кожна історія любові вчить нас чомусь новому, дарує різнобарвні емоції й безцінний досвід. А чого навчило це почуття наших співрозмовників? Пропонуємо вам 9 історій з життя, які доводять, що кохання може бути різним, але завжди прекрасним.
"За 28 років спільного життя він не сказав "Люблю"
"У сімейному житті треба вміти пропускати деяку інформацію повз вуха, як фільтр"
Ми познайомилися 15 років тому. Ольга була журналісткою телеканалу "Ільдана", готувала фільм про Любов Зоріну, книгу якої я видавав. Можна сказати, що нас познайомила любов, а потім вже Зоріна. Тепер ми вважаємо її нашою хрещеною мамою. Мені, колишньому журналістові, було цікаво, як нині працюють мої колеги. Тому я щиро зацікавився тележурналістикою… точніше, журналісткою... Зайшов у редакцію, щоб віддати книгу, яку вони хотіли використати у фільмі. Довго не хотів йти, все розпитував у Ольги, де навчалася фаху, хто викладав в університеті, де працювала... Вона мені – "До побачення!", а я все стою і не йду. Ну що ви хочете: молода красива дівчина, член Спілки журналістів, як і я…
Гучного весілля у нас не було, ми взяли церковний шлюб, повінчав нас отець Валерій Копійка. Я сказав Ользі: "Якщо й вінчатися, то тільки у справжнього священика". До народження дітей ми багато подорожували Черкащиною: Корсунь, Стеблів, Лисянка, Легедзине, Канів. Кожного року їздили на 3-4 книжкові фестивалі у Львові, Полтаві, Запоріжжі, Києві. Найпамֹ’ятніша поїздка на фестиваль української культури до Кракова на запрошення Ягелонського університету. Там ми були єдиними видавцями з України.
Діти у нас з’явилися через сім років після знайомства. Знаєте, як кажуть – сім років мак не родив… Отак сталося і в нас. Зараз у нас первісток Любомир та донька Соломійка, молодша на 3 рочки. Другу дитину, до речі, народжували вдома самі. Мій друг лікар, коли дізнався про такі пологи, почав відверто мене матюкати. А потім сказав: "Все ж, ви молодці. Знаєш, що вам допомогло? Тільки віра один в одного".
У сімейному житті не можна мовчати, терпіти. Потрібно давати волю емоціям. Тому що це бомба уповільненої дії. А ще треба вміти пропускати деяку інформацію повз вуха, як фільтр. Визначальний фактор – діти, вони неабияк об'єднують. А порад, як зрозуміти, "твоя" це людина чи ні, не існує. Якщо хтось і наважиться їх давати, то вони все одно будуть засновані на власному досвіді.
"У стосунках ми керуємося книжкою "Успехология любви" Миколи Курдюмова"
Зі своєю другою половинкою ми познайомились у спортзалі. Я працювала у спортклубі інструктором з танців, а він був тренером-інструктором у тренажерці. На той час я з Русланом була знайома заочно, адже він лише нещодавно прийшов працювати. Одного дня я запросила його на Salsa Open air. Він погодився, для мене це стало несподіванкою. Зважаючи на те, що Руслан не любить танцювати і не знає рухів, старався все повторювати. Коли зустрічаєш свою другу другу половинку, не задумуєшся, як воно все відбувається. Так само і в нас... Із дня Salsa Open air ми разом.
На Новий рік Руслан зробив мені пропозицію: ми святкували новий 2015-й у ресторані з моїми колегами. Пробили куранти, і всі почали обмінюватися подарунками, Руслан дістав обручку і запропонував одружитися. Я сказала, що подумаю. Тиждень його мучила, а потім погодилася. Разом ми вже 1.5 року.
Ми з Русланом розвиваємося як разом, так і окремо. На початку стосунків я прочитала цікаву книжку "Успехология любви" Миколи Курдюмова, дала її і Руслану. Ми керуємося порадами цього посібника: стосунки будуємо на чесності, відкритості, не ставимо рамки один для одного...
"Нас познайомили картини..."
Зі своїм чоловіком познайомилася в інтернеті. Тоді я активно рекламувала групу "Авторські картини" в соціальних мережах. Сергій був одним із тих, кому я надіслала запрошення долучитися до спільноти. Він написав першим, запитав, де можна побачити мої роботи, я запросила його на відкриття виставки "Про хвости" в Художньому музеї. Вже тоді мені сподобалося, що людина цікавиться моєю творчістю. На відкриття він не прийшов через роботу. Потім я отримала від нього фото з виставки – він навмисно сфотографувався, щоб я повірила, що він був у музеї. Зараз ми кажемо всім, що нас познайомили картини. Це й справді так... На 8 березня у мене не було планів, вирішила написати Сергію першою. Він запропонував зустрітися.
Зараз інколи думаю, як склалася б доля, якби я не наважилася написати? Може, тоді нічого й не вийшло б... Ми бачилися, коли у нього була відпустка. Він писав теплі смс-повідомлення о 7 ранку, наприклад: "Вдягайся, бо холодно". Боже, та мені ніхто ніколи такого не писав!.. На той період і в нього, і в мене була проблема з житлом (я зі Сміли, він із Чигирина). Я шукала квартиру для себе і не могла нічого знайти. Коли він про це дізнався, запропонував жити разом. Це було, як сніг на голову...
Минулого року Сергій запропонував поїхати на відпочинок у Закарпаття. Був несезон, тому я довго не погоджувалася. Він переконав. Ми поїхали. Якраз на мій День народження Сергій наполіг на екскурсії в мукачівський палац Паланок. Сказав, щоб я гарно вбралася (бо у мене ж День народження), щоб обов'язково вдягла підбори. Ну хто, думаю, вдягає підбори, коли йде на екскурсію в замок? Виявилося, він все спланував і зробив мені там пропозицію. Це було дуже несподівано. Перше слово, яке я сказала, – "Дякую" (сміється). Одружилися ми тієї ж осені.
Після весілля у мене часто запитують, чи не змінилися наші стосунки. Та ні... Сергій просто став більш домашнім, турботливим, сімейним. Як завжди, часто дарує квіти, готує та прибирає, коли я хворію, і найголовніше, завжди підтримує та допомагає у творчості. У нас повна ідилія...
"Коханій людині не потрібно присвячувати весь свій вільний час..."
Зі своєю дівчиною я познайомився на одній із вечірок. Я був ведучим, а вона однією з клієнток закладу, яка постійно замовляла у мене пісню Світлани Лободи "40 градусов". У неї така красива посмішка, що взяти гроші за замовлення пісні я просто не зміг. Потім ми почали спілкуватися, дружити, інколи бачились, але ніяких стосунків заводити не планували.
Цього літа у нас була зустріч, яка все змінила. Ми випадково побачилися в місті. Я катався на велосипеді, зробив зупинку, щоб поговорити по телефону. І тут я відчуваю, що до мене зі спини хтось підходить. То була вона. Коли я запитав, як вона мене впізнала, сказала: "По формах!" Ну так, я ж тоді був у велокостюмі, все облягало (сміється). Потім ми пішли пити каву. Довго говорили про життя, захоплення, стосунки. Після цього попрощались: вона тоді збиралася на відпочинок у Крим, а у мене було багато роботи. Одного вечора ми з друзями відзначали свято 37-го серпня (наша власна назва дня, коли ми збираємося разом, знаходимо вільний від роботи час). Саме у той день вона зателефонувала, я запросив до нас приєднатися. Тоді ми добре провели час: каталися на авто, гуляли біля Дніпра – було дуже весело. З того часу ми почали частіше бачитися, ходити в кінотеатр, спілкуватися, проводити час разом. І вже майже 5 місяців разом.
На зимові свята ми разом поїхали у Чернігів. Провели там цілий тиждень. Чудове місто: багато храмів, історичних культурних пам’яток. Ми блукали по соборах, печерах, ходили в кафе, гуляли по нічному місту. В планах поїхати кудись в теплі країни. Сподіваюся, все вийде... На мою думку, стосунки – це складна робота обох партнерів. Окрім другої половинки, у людини має бути власне життя для саморозвитку. Це запорука здорових та тривалих стосунків.
"Випадкова зустріч – це найбільш невипадкова річ у світі..."
Хочу розповiсти романтичну й дуже незвичайну історію, яка трапилась у моєму життi. З цим хлопцем ми в різні роки несподівано зустрічалися в різних країнах. Уперше побачилися в 2012 році в болгарському місті Русе на Міжнародному фестивалі МітОст для лідерів громадянського суспільства. Пам'ятаю, що нас в той день везли на екскурсію, ми з сестричкою шукали вільні місця в автобусі. Потім бачу, що мені посміхається хлопець і пропонує сісти. Дорогою ми розговорилися – спілкувались англійською. Всі 5 днів провели разом: зустрічали захід та схід сонця, багато гуляли, фотографувались. І він, і я зрозуміли, що тут дещо більше, ніж просто симпатія. Але в нього була дівчина, тож стосунки були неможливими. Через 5 днів ми роз'їхалися: він у Румунію, я в Україну. Ми інколи спілкувалися в інтернеті, але це були лише привітання один одного з Днем народження та іншими святами.
Кажуть, ніколи не знаєш, де можна зустрітись. І випадкова зустріч – це найбільш невипадкова річ у світі. Так сталось і з нами. Наступного року ми зустрілися в Німеччині. Багато спiлкувалися, проводили час разом, але розумiли, що в кожного своє життя. Він не переїде в Україну, а я – в Румунію. Минулого року ми знову зустрілися, вже у Сербії. Наше спiлкування сповнене романтики, теплоти, ніжності... Я дуже це ціную. У Сербії теж було багато гарних моментів: ми блукали до ранку, гуляли під зоряним небом, багато розмовляли, досліджували нові місця.
Для нас ці зустрічі раз на рiк – ніби подарунок долі. Між нашими містами понад 1500 кілометрів, але це ніщо у порівнянні з тим, що дарує нам кожна зустріч. Він навчив мене цiнувати кожну мить, не думати про майбутнє – найкращі моменти завжди трапляються несподівано... Головне – не боятися починати нову iсторiю!
"Через почуття людина не може себе контролювати, нормально працювати, спати, жити..."
Із дівчиною, в яку я закохався у 20 років, ми жили в одному будинку. Спочатку ми спілкувалися як друзі. Потім все так раптово змінилося... Одного дня ми з нею почали дуркувати. Я взяв і поцілував її. Пам'ятаю, вона так почервоніла. Ці стосунки тривали декілька років, ми планували одружитися. Але її батьки не бачили мене в ролі майбутнього зятя. По-перше, через те, що я художник. От якби був інженером... (сміється). Окрім цього, я не підтримував радянську владу, в моїх картинах це було добре видно. Також у мене тоді була репутація забіяки. Її батьки вирішили нас розлучити – відправили дівчину на навчання в Москву. Я їздив туди певний час, вона приїжджала. Але стосунки на відстані приречені. Потім вона зустріла іншу людину, з якою побудувала сім'ю. Нещодавно знайшла мене в мережі, зараз інколи переписуємося. Все пройшло. Кохання має здатність проходити.
Я думаю, що сильне кохання шкодить людині. Через почуття вона не може себе контролювати, нормально працювати, спати, жити… Коли мене так "накриває", намагаюся йти в майстерню. Зараз я більше півроку зустрічаюся з жінкою. Вона чудово мене розуміє, адже сама художник. Досі у нас не було жодної сварки. Мені з нею дуже комфортно...
"Разом із ним у моє життя прийшло багато нового"
Зі своїм Ростіком познайомилася в інтернеті: спочатку я йому культурно відмовляла, потім почали спілкуватися. Одного разу, коли я зайшла у магазин до подруги, мені приходить смс: "А мне вон того плюшевого мишку!" Виявилось, що в тому маркеті він працював на камерах спостереження і побачив мене. Саме тоді й відбулася наша перша зустріч. Згодом він подарував мені плівковий фотоапарат, про який я довго мріяла! Потім дізналася, що він його цілеспрямовано шукав, "відкопав" у друга. Щойно я отримала цей подарунок, почала його фотографувати. Це зараз я знаю, що Ростік не любить фотографуватися, тоді стояв смирно і позував!
Мені було цікаво з ним – він вміє грамотно висловлювати свою думку, що сьогодні є рідкістю. Через чотири місяці після знайомства почали жити разом. А влітку 2014 одружилися. Разом із Ростіком в моє життя прийшло багато нових речей. Зазвичай я їла морозиво тільки влітку, з ним же я ласувала ним цілий рік. Три роки тому ми почали їздити на велосипеді. Він і подарунки робить мені на велосипедну тематику… Першим про свої почуття сказав чоловік, у традиційному для нього стилі – несподівано і шокуюче. Пам'ятаю, в той день ми посварилися. Він вийшов, потім повернувся, сказав "Люблю".
Він не з тих чоловіків, хто багато говорять. Можна сказати, що це найменш говіркі стосунки у моєму житті. Все доводить вчинками, щоб у мене не виникало сумнівів, що мене люблять. Також він непередбачуваний! Це додає нашим стосункам новизни. Після одруження обов'язки один одного не озвучували, все відбувається само собою. Кажуть, ніби в стосунках три роки – це криза. Ми ж "притиралися" один до одного на першому році життя. Разом ми змінюємося! Побутові проблеми не зіпсували нашу ідилію. Спочатку були моменти, які нас турбували. Але з часом я почала менше звертати на них уваги. Саме це і є любов...
"Стосунки на відстані, як показує практика, приречені"
Певний період свого життя я мешкав у Чернігові, працював у Корпусі миру від американського посольства. Щоб життя не було таким сумним (там у мене не було ні друзів, ні знайомих), я записався на бальні танці. Із чоловіків там були тільки я та мій американський студент, який часто пропускав заняття. Я був наче у квітнику, за мене точилася активна боротьба партнерок. З однією з них у мене і зав'язалися романтичні стосунки. Дівчина була гарна, класно танцювала! Нас об'єднувала творчість, бальні танці та однакове сприйняття світу. Потім я потрапив у лікарню з інфекцією в очах, чотири дні я нічого не бачив. Вночі ми з нею переписувалися і я напросився в гості. У чергової медсестри були очі по п'ять копійок, коли вона дізналася про мої наміри. Але за цукерки відпустила. Зустрічалися ми з тою дівчиною декілька місяців, поки не закінчився мій контракт. А стосунки на відстані, як показує практика, приречені. Так, в цьому є романтика, але з часом вона проходить.
Три роки тому брав участь у реаліті-шоу "Давай одружимося" з Оксаною Байрак. Я був одним із трьох "клоунів", яких мали обрати. Потрапив туди з власної дурості: черкаська журналістка вирішила перевірити мене на сміливість, чи "не слабо" мені взяти участь в такому шоу. Заповнив анкету, організатори запросили мене на кастинг. Сподобалося те, що в цьому реаліті-шоу немає наперед спланованого сценарію. Тоді я зрозумів, як важко говорити про себе, про особисті речі людям, яких ти не знаєш, які не знають тебе. У фіналі дівчина-героїня обрала мене. Ми посиділи у ресторані, інколи спілкувалися в мережі, на цьому все і завершилося. Напевно, це доля людей, які беруть участь у цьому проекті. Адже, наскільки мені відомо, за всю історію шоу одружилося лише дві пари.
Анастасія Дядюша
Фото надані героями публікації
