Якою була Черкащина в часи динозаврів і мамонтів?

Дніпро шириною 40 кілометрів, стада у декілька мільйонів особин, летючі ящери висотою, неначе жирафа, та двометрові трави – про реалії життя на території сучасної Черкаської області в стародавні часи розповів Михайло Сиволап, археолог і краєзнавець, член Спілки археологів України та Європейської археологічної асоціації, директор Черкаського міського археологічного музею Середньої Наддніпрянщини.           

Стародавні дракони?

Європа під час мезозойської ери, 252 мільйони років тому, була архіпелагом великих і малих островів. Одним із цих островів був Український кристалічний щит, котрий займає більшу частину Правобережжя Черкащини, а ось решта сучасної Черкащини, зокрема й саме місто, були вкриті мілководним морем. На жаль, поки що невідомо, зазначає науковець, які динозаври жили на нашій території, зате є чимало інформації про динозаврів, що водились на сусідніх островах і, ймовірно, були точно такими ж чи схожими до “українських” динозаврів. Якими були “острівні” динозаври? Для них характерна острівна карликовість, адже харчів острівна екосистема дає небагато. Вони були 0,5-2 м у висоту и 1-5 м завдовжки, вагою близько тонни. Для динозаврів це набагато.

Крім карликових динозаврів, на тогочасних європейських островах водилися гігантські крилаті ящери-птерозаври. На відміну від сухопутних ящерів, вони не були обмежені в їжі, могли легко перелітати з місця на місце. На острові Хацеґ був знайдений найбільший з відомих птеродактилів – хацеґоптерікс. Його розмах крил сягає 12-16 м, його голова і зубастий дзьоб мали довжину 2,5-3 м. Він легко пролітав сотні кілометрів від одного острова до іншого, тероризуючи з повітря всі форми острівного життя.

Яким був хацегоптерикс?

По суші ці гіганти заввишки з жирафу пересувалися, спираючись на лікті крил. Доказом цього, пояснює Михайло Сиволап, є знайдені сліди-відбитки їхніх лап і ліктів крил. Всі ці ящери вимерли наприкінці крейдового періоду внаслідок катастрофи всепланетного масштабу. Остаточно припущення про життя на території області можна підтвердити тільки кістковими рештками динозаврів з території нашого краю.

Трава у тундростепі на Черкащині сягала двох метрів

Тундростеп, або ж мамонтові прерії, раніше був найпоширенішою льодовиковою екосистемою кам'яного віку України і практично єдиною на Черкащині. Тундростеп існував в умовах вічної мерзлоти, холодного клімату, тривалої суворої зими, короткого літа й близькості льодовикової пустелі. Археолог розказує, що величезні відкриті простори прерій були вкриті високим (до 2 м) різнотрав’ям, і насамперед злаками, а не мохами й лишайниками, як сучасний тундростеп. Літо, хоч і було коротким, але відрізнялося більшим рівнем сонячної радіації.

За розрахунками вчених, на 1 гектарі площі тундростепу росло не менше 40 тонн живої ваги тварин тогочасної мамонтової фауни. Тут водилося багато холодостійких тварин: шерстистий носоріг, великорогий, шляхетний і північний олень, лось, зубр, бізон, тур, декілька видів давніх коней, печерний ведмідь, печерна гієна, печерний лев, вовк, росомаха, песець, лемінги, полярна сова та багато інших, перераховує Михайло Сиволап. Більшість цих тварин вимерло наприкінці палеоліту або мігрувало з України в інші природні умови, залишились деякі види дрібніших тварин.

Дніпро завширшки 40 кілометрів і полювання на мамонтів

Тварини здійснювали свої міграції вздовж обох берегів Пра-Дніпра, з ризиком для життя долаючи долини його вкрай повноводних тоді приток. Танення льодовика, який живив Пра-Дніпро, та сильні дощі робили тогочасні ріки повноводними, глибокими і широкими. Наприклад, Дніпро біля Києва був завширшки до 40 км, а біля Черкас його долина сягала 20 км завширшки. Навіть малі ріки були вкрай широкими, наприклад, долина Росі, котра сформувалася саме в палеоліті, мала ширину 2 км, а її притока Росава – 1 км.

Тварини шукали для переправи різні відмілини і перекати, котрі найчастіше трапляються у місці злиття річок. Саме там їх і вичікували давні мисливці, влаштовуючи свої стоянки у зручних для полювання місцях, як наприклад, на Канівщині у селі Межиріч, в місці злиття Росі та Росави. З високого мису в межиріччі цих рік люди здалеку бачили стадо тварин і могли підготуватися до полювання. Під час переправи, коли з води виглядають лише голови, тварини найбільш уразливі, і їх можна було масово забивати з берега, човнів і плотів.

Так і нині роблять сибірські та канадські аборигени, забиваючи північних оленів у місцях їхніх традиційних переправ, розповідає вчений. Подібне полювання в Сибіру зветься “поколка”. Очевидно, після вдалого осіннього полювання, палеолітичні мисливці стягували в одну велику купу до сотні туш оленів, а ранні морози перетворювали її на величезний холодильник. Протягом всієї довгої (до 6 місяців) палеолітичної зими, за температури мінус 20-40°С, люди харчувалися цим  м’ясом, відрізаючи шматки крем’яними знаряддями. Палеолітичні мисливці Черкащини найбільше полюбляли мамонтятину, адже середня вага одного мамонта могла сягати 5 тонн.

Сучасні дослідження дозволяють відкинути шкільні уявлення про полювання на мамонта, котрі склалися ще у ХІХ столітті, з ловчими ямами і сценами колективної атаки на мамонта зі списами врукопаш. По-перше, викопати у вічній мерзлоті величезну яму для мамонта без “палеолітичного екскаватора”, одними лиш примітивними знаряддями (лопат ще не винайшли) було практично неможливо. По-друге, і намарно, адже під час першого ж арктичного літа мерзлота в ямі розтанула б і перетворилася на болото, яке поглинуло б цю яму.

Не менш абсурдна і “штикова атака” на мамонтів зі списами, це просто дуже гарний спосіб самогубства. Навіть нині, з вогнепальною зброєю, полювання на стадо слонів є небезпечним заняттям і часто призводить до загибелі мисливця. Стадо розлютованих мамонтів могло вбити мисливців ударом важких (до 100 кг) бивнів, хобота, затоптати ногами. Полювання із гарантованою загибеллю одного чи декількох мисливців було б для племені “пірровою перемогою”, а їхня смерть ставила б під сумнів подальше існування племені. У часи палеоліту люди жили невеликими колективами в 40-50 осіб, тому втрата кожного члена племені була дуже відчутною.

Раніше археологи вважали, що у мисливців на озброєнні були лише списи. Нині є дані, що лук і стріли людина винайшла ще близько 70 тисяч років тому, а не 12 тисяч, як думали раніше. Вчені знайшли чимало кістяних вістер для стріл, зокрема з бивня мамонта, котрі раніше вважали за інші знаряддя.

Михайло Сиволап

археолог і краєзнавець, член Спілки археологів України та Європейської археологічної асоціації, директор Черкаського міського археологічного музею Середньої Наддніпрянщини

Нині припускають, що під час літнього полювання на мамонтів та інших стадних тварин мисливці підкрадалися до жертви, ховаючись у високій траві, і розстрілювали її з луків. Меншим тваринам цього могло бути досить, мамонта ж убити стрілами практично неможливо. Проте втрата крові через численні поранення ослаблювала тварину, потім переслідувачі добивали її списами, припускає науковець.

Як доставити його до стійбища? Адже кранів і вантажівок ще не було. А ніяк, впевнений Сиволап. Давні люди їли м'ясо здобичі, доки воно не псувалося. Водночас вони лишали певний культурний шар – подрібнені кості тварини, поламані та загублені знаряддя, відходи від виробництва нових знарядь тощо. У археології подібні пам’ятки отримали назву “kill site” (з англ. – "місце вбивства"). Подібний “кіл сайт” з рештками зубра черкаські археологи знайшли на глибині декількох метрів під курганом епохи бронзи між черкаським “Азотом” і Вергунами.

Вікторія Черемис