Сергій Байрак

Мене вчили не випускати пензля з рук

Малювати я розпочав ще в утробі матері. Під час вагітності мама просила у тата олівці, фарби... Щойно мене народила – це бажання зникло. Зараз я сприймаю це, як знак.

Про іншу професію навіть не думав. Майже на всіх дитячих фото я з олівцем, пензлем, ручкою. Батьки мене завжди підтримували. Пам'ятаю, у другому чи третьому класі нам дали завдання намалювати кораблик. А мій тато служив у морфлоті, розбирався у транспорті. Він і допоміг виконати завдання. Я сказав, що то моя робота. Соромно, правда, за це. Але такий батьків учинок дав поштовх розвиватися у мистецтві далі.

Навчався у Черкаському художньо-технічному коледжі. Коли запитують, невже там можуть навчити так малювати, завжди кажу, що цей заклад дає лише базові знання. Все інше залежить від самого художника.

Я кожен день пишу. Для художника це не робота, а настрій, внутрішнє "я". Мене вчили не випускати пензля з рук. Так формується художник. Тільки якщо постійно працюєш, ти йдеш уперед.

Уникаю чорного кольору. Можна обійтися і без нього. Останнім часом хочеться всюди додати фіолетові кольори. Раніше був потяг до теплих відтінків.

Треба робити те, чого ти боїшся. Це загартовує. І лише так ти зрушиш із місця. Цього принципу я дотримувався і під час навчання, коли обирав найскладніші завдання.

Іконопис посідає перше місце у моїй творчості

Іконописом почав займатися під час навчання в коледжі. Майстер з цього виду мистецтва запропонував долучитися до команди. Йому сподобалося, що я не лише скопіював зображення, а додав щось своє і виправив недолік. Сама ікона була непропорційною. Завдяки знанням з анатомії я не міг це упустити.

Іконопис досі посідає перше місце у моїй творчості, хоча з часом у мене з'явилися й інші вподобання. Я віруюча людина. Думаю, доля недаремно звела мене з цією групою художників-іконописців. Мої роботи є в храмах Черкас, області, за кордоном. Малюю в соборах на різній висоті. Максимальна – 27 метрів.

У мене ніколи не накопичуються роботи: я їх або дарую, або продаю. В майбутньому планую зробити спільну виставку з дружиною. Вона теж малює.

У мене є певні творчі забобони. Трапляється, коли пишу в храмі, то пензлик випаде, то столик хитнеться, то палітра перевернеться, то розчинник виллється. Тоді задумуюся, чи варто продовжувати малювати? Раніше я вперто продовжував писати, незважаючи на ці знаки... Але ситуація погіршувалася... Було й таке, що розчинник виливався і розтікався на три метри по стіні. Доводилося все витирати. Як пояснити ці явища, не знаю. Інколи, коли працювали в храмі вночі, чули навіть спів хору.

За кордоном у мене є постійні клієнти

Існує стереотип, що художник – це голодна бідна людина з бородою і довгим волоссям, в береті, з келихом вина... Але якщо художник буде голодним, як він буде думати про творчість? Також вважають, що творча людина обов'язково повинна бути самотньою. Зараз я точно можу сказати, що завдяки сім'ї я досяг більшого, адже рідні мене підтримують.

Я не в захваті від митців, які йдуть у політику. Треба обирати щось одне: або творчість, або політику. Картин на політичну тематику в мене не було. Планував написати щось на тему сьогоднішніх подій в Україні, але це поки що залишається в планах.

Зараз кумира немає. Раніше захоплювався Семірадським, Крамським, Куїнджі... Під час навчання любив творчість Айвазовського, Рєпіна, Альма-Тадема Лоуренса. Зараз же я в пошуку чогось нового, хочу себе знайти.

Смаки української та закордонної публіки відрізняються. Колись писав картину за мотивами Поллока. Чоловіку з Австралії вона дуже сподобалася, купив її. А у нас твір не оцінили. Сказали, що не бачать тут живопису. Мою творчість дуже люблять у інших країнах: якщо потрібно зробити копію картини, звертаються саме до мене. За кордоном у мене є постійні клієнти. 

Малював автопортрет лише один раз, коли навчався в коледжі. Складно себе писати. Я ніби й дивлюся в дзеркало, бачу себе, а відтворити не можу.

Щастя треба помітити, воно завжди поруч

З дружиною познайомився завдяки творчості. Одного дня я вийшов у парк "Перемоги" малювати, а у Юлі тоді був обід. Вона підійшла і поцікавилася, що я пишу. Зав'язалася розмова. Я запропонував їй долучитися до спільноти "Пленер-Черкаси", де збираються ті, хто любить мистецтво. Вона дизайнер, теж любить малювати. Потім з'ясувалося, що вона ще й бальними танцями займається, як і я...

Стверджують, ніби двом творчим людям складно жити під одним дахом. У нашій сім'ї це не так. Ми з Юлею один одного доповнюємо. То вона підкаже, то я в чомусь допоможу. Я щасливий, що у нас така творча родина.

Щастя для мене – це коли тебе оточують ті люди і речі, які ти любиш. Зараз я щасливий! Щастя треба помітити, воно завжди поруч.

Анастасія Дядюша

З роботами художника можна познайомитися тут. 

Фото – Art Photo Studio