Активне материнство: як черкащанки у "декреті" будують кар’єру

Вагітність для мене була дуже несподіваною та водночас дуже бажаною, оскільки в 20 років мені винесли лікарський "вердикт", що доведеться всиновлювати. Тому я була забобонна і не говорила навіть родичам, поки це вже не стало очевидним. "Очікування чуда" припало на "гарячий" передвиборчий час. Я працювала на кількох роботах, в офіс ходила пішки, щоб живіт не підстрибував у маршрутках на черкаських ямах. Активною була до самих пологів. Народжувати поїхала з iPad-ом і купою блокнотів.

Перед пологами налаштовувала себе, що дитина не буде забирати весь вільний час. Так і сталося. Перші три місяці Надія спала майже цілодобово, а з нею відсипалася і я за всі роки роботи без відпусток. Потім почалися пошуки няні. Зупинилася аж на 7-ій кандидатурі, хоч я й не мала особливих вимог. Але чомусь няні намагалися мене повчати, на кшталт "Від грудей треба дитину відлучати" або ж "Не варто носити у слінгу, хай ходить за руку, я з неї ці дурощі швидко виб’ю". Люди дуже часто дають поради, яких я не прошу. Незнайомі люди засуджували за те, що беру з собою дитину в банк чи інші місця, де є черги, або ж за те, що годую грудьми в маршрутках чи кафе.

Українці вчаться бути толерантними до секс-меншин, людей з ВІЛ чи жінок секс-бізнесу, а про толерантність до батьків маленьких дітей чомусь забувають. Заклади харчування, в яких є дитячий куточок чи хоча б коробка з іграшками, в Черкасах можна перелічити на пальцях. А у Львові нам безкоштовно запропонували підгузки, офіціантка підійшла з пропозицією погратися з дитиною, поки ми з татом будемо їсти.

На щастя, моя робота дозволяє поєднувати активну діяльність із материнством. На робочі зустрічі, прес-конференції та "круглі столи" я приходжу з дитиною у слінгу. І мене, і її вже всі знають і поводяться приязно. Навпаки, якщо прийду без Надії, одразу запитують "Де поділа дитину? Наступного разу без неї не приходь". До Києва у робочих питаннях можемо їздити і по два рази на тиждень. Дитина добре переносить дорогу, побувала вже і в Західній Україні, і в Одесі, і в Затоці, і навіть в Бахмут до тата, який служить в АТО, їздила. Якщо в неї ріжуться зуби чи з'являється інша проблема, роботодавці завжди готові почекати мене декілька днів. Але здебільшого самопочуття Надії залежить від мого внутрішнього стану – якщо з’явився безпричинний нежить, значить, я десь перенервувала чи "зависла" в образі. Вирішую цю проблему – і з дитиною теж усе налагоджується.

Юлія Фомічова

прес-секретар БФ "Черкаська мережа", блогер

Я вийшла заміж на четвертому курсі Черкаської академії банківської справи, майже одразу завагітніла. Тоді перший рік ввели систему магістратури, і за балами я проходила на "держзамовлення". Вирішила не втрачати цей шанс. Ходила "до останнього". В день пологів ще була на парах.

Ми з чоловіком були другою парою в Черкасах, яка народжувала разом. Його відмовляли, лякали, що стане імпотентом. Довелося поскандалити, щоб пологи все-таки були партнерськими. Після того, як народилася Соня, нас "ошелешили" звісткою, що у неї вади серця та повна незгортаємість крові. П’яний реаніматор сказав нам: "З цією дитиною не вийшло – йдіть додому, робіть іншу". Людей з таким діагнозом було п’ятеро на всю Україну, і ми знайшли в Києві того єдиного професора, який знав, що нам робити. Вирішили, що дитина має жити повноцінним життям, і доклали до цього всіх зусиль, хоч в ті місяці майже не спали, а мою дипломну роботу писали по черзі. Зате ми неймовірно здивувалися, коли за декілька місяців усі аналізи крові дитини були в нормі. На серці ми пізніше зробили успішну операцію.

З отриманням диплому мені запропонували роботу за спеціальністю, і я погодилася. Вакансія в банку була реальною кар’єрною удачею, хоч і платили менше, ніж коштували послуги няні. Вибрати няню було непросто. Я була мамою-перфекціоністкою – у дитини мало бути все найкраще – зволожене повітря, різноманітний раціон, підлогу вдома мила двічі на день. Трохи "розслабилася", коли народилася друга дочка. Друга вагітність теж була суперактивною. Я садила Соню на живіт і мчалася то в Смілу, то в Золотоношу, когось "виручати". Курси, виставки, зустрічі, гості, басейн, аеробіка для вагітних – я насолоджувалася кожною хвилиною цього періоду і практично не сиділа вдома. 

Зараз обидві дочки – вже школярки, і я впевнена, що їхнє народження аж ніяк не завадило мені реалізуватися в житті. Я керую проектами, постійно допомагаю людям, подорожую. І, звісно, не уявляю життя без своєї сім’ї.

Тамара Борисова

керівник Благодійного дитячого центру

Для багатодітної та зайнятої в соціальних проектах мами дуже важлива підтримка чоловіка. У мене її ставало більше з кожною вагітністю. З третьою дитиною  ми були "вагітні" вдвох. Чоловік був зі мною в лікарні аж до самих пологів, постійно допомагав удома з малюком. Ми все робили разом – я готую суміш, чоловік кип’ятить пляшечку.

На створення дитячого центру мене спонукала відсутність дитсадка, який би нам підходив. Старшому синові Михайлу після щеплення у півтора року поставили діагноз – бронхіальна астма. Другій дитині ми щеплень уже не робили, а без них не брали в дитсадок. Ми ходили в різні студії та приватні заклади короткотривалого перебування, але не знаходили потрібного нам варіанту. Тоді виникла ідея створити власний садок, і я поїхала на семінар для адміністраторів дитячих закладів. Тоді ж зацікавилася методикою Монтессорі, яка підкреслює і розвиває потенційні здібності дитини.

Після народження другої дитини ми взяли няню. Нею стала моя хороша знайома, вона приходила двічі на тиждень. Няня дуже допомагає не лише попрацювати, а й елементарно емоційно відновитися. З шести місяців у дитини вже починається поступовий процес сепарації, тож мамі з малюком не обов’язково проводити весь час разом. Остання вагітність була складна, оскільки ми з малюком мали резус-конфлікт. Їздили по лікарях, навіть у Москву. Попри це за місяць до пологів я ще допомагала дівчатам у садочку готуватися до Нового року.

Моя діяльність – це швидше покликання, а не робота, тому її нескладно поєднувати з материнством. Усі люди, які працюють в подібних навчальних закладах, роблять це заради власних дітей. Для жінки важлива самореалізація. Не стільки заради заробітку, скільки заради допомоги іншим. Попри зайнятість намагаюся приділяти достатньо уваги дітям. Часом запитую дітей, чи вистачає їм моєї уваги. Це найкращий "компас" у стосунках.

Тетяна Кукла

засновниця центру розвитку дітей "Montessori Family" та корекційного центру "Баланс"