Заміж за іноземця: інтернаціональні весілля наречених із Черкас

Мій чоловік Мурад – марокканець, але познайомилися ми в Туреччині. Я вирушила туди на роботу за контрактом в акробатичному шоу, він уже працював у фаєр-тріо. Я тільки відновлювалася після сильної травми, мені необхідно було навчитися знову працювати в парі і вірити партнеру. Нас познайомили спільні колеги і ми, практично не розуміючи один одного (я не знала марокканської мови, Мурад – ні української, ні російської), почали тренуватися. Разом не тільки вчилися новим елементам акробатики, але й вивчали англійську, щоб розмовляти без проблем. Так, непомітно для себе, закохалися... Після роботи в Туреччині ми на цілий місяць роз'їхалися по своїх країнах, поки Мурад не покликав мене до себе в гості в Марокко. Звідти ми повернулися вже чоловіком і дружиною. 

У нас було два весілля: в Марокко і в Умані, вони кардинально відрізнялися один від одного. За марокканськими традиціями, у день весілля наречена міняє три сукні. У розкішному вбранні зеленого кольору я зустрічала нареченого. За традицією, саме в цей момент він знімає з мене фату. Опівдні наречена вдягає червону сукню для романтичного і незвичайного обряду обміну обручками і частування один одного фініками та молоком. Фінальну частину весілля я провела в надзвичайно красивій білій сукні з 5-метровим шлейфом. Жінки у Марокко, як виявилося, трохи більші за мене, до таких крихітних наречених там не звикли, тому довелося екстрено "товстіти" – обмотуватися махровими рушниками, адже сукні були завеликими для мене.

Весілля на батьківщині мого коханого починається о 8 ранку. До вечора молодята тільки слухають привітання від гостей і беруть участь у деяких обрядах. Навіть їсти вони не мають права, тільки пробувати деякі страви зі святкового столу. Ми були схожі на музейні експонати. 

Через 2 місяці ми гуляли весілля в Умані. Це було справжнє українське свято з гостями, піснями і танцями. Мурад був у захваті від усього цього дійства. Він цілий вечір танцював і веселився в компанії друзів і родичів.

Олеся Мірі

Марокко – Україна

З чоловіком познайомилася в інтернеті. Через місяць після знайомства з батьками я приїхала до мого майбутнього чоловіка в Ізраїль, а ще через місяць ми одружилися. В самому Ізраїлі світським людям розписатися неможливо, на це право мають тільки релігійні євреї. Ми обрали інший варіант: поїхали на Кіпр, адже укладені там шлюби Ізраїль визнає. Літали на Кіпр удвох. Вирішили зробити все скромно. Розписували нас у муніципалітеті у місті Ларнака. Для мене це був більше шок, а не урочистий момент. Я звикла, що в Україні все робиться дуже урочисто: красиві слова, музика та інше. Тут же процедура нічим не відрізнялася від звичайного походу, наприклад, в паспортний стіл. Чоловік, який нас розписував, зробив це за 10 хвилин. Під час церемонії йому хтось подзвонив, і він люб'язно розмовляв з абонентом по телефону. Ми заплатили за послуги 300 євро і отримали свідоцтво про шлюб.

На Кіпрі ми пробули 4 дні, брали напрокат машину, за ці дні об'їздили цей маленький острів вздовж і впоперек. Це було весілля для нас, набагато краще гучної гулянки. Після одруження подали свої документи в МВС Ізраїлю, так почалася багатоступенева процедура отримання ізраїльського громадянства. В Ізраїлі з цим строго. Мені дуже довго не давали не те що тимчасовий вид на проживання, але навіть робочу візу, півтора року вважали туристкою. 

Весільні традиції в Ізраїлі відрізняються від українських, і не тільки в релігійній площині. Тут запрошують на весілля навіть тих, кого бачили декілька разів у житті. Святкують у великих залах щонайменше на 400 осіб. Всі гості приносять у подарунок гроші. Весілля однозначно окупається. Тому абсолютно нормально брати кредит, щоб влаштувати свято.

Алла Шинкаревская

Ізраїль

Як не банально, зі своїм чоловіком познайомилася в інтернеті. Все трапилося випадково: я зайшла видалити свою анкету на сайті знайомств. Там було багато непрочитаних повідомлень, але увагу я звернула чомусь на останнє: вирішила наостанок зазирнути, в анкеті цього юнака було посилання на його аккаунт у Фейсбуці. Додала його в друзі, і ми почали спілкуватися. 

Через два тижні він уже прилетів до мене в Україну. Потім прилітав ще два рази, а через півроку я вже була в Німеччині, звідки родом мій чоловік.

Віза нареченої в Німеччині дійсна тільки три місяці, тому багато часу на планування весілля не було. Ми з коханим розписалися за три дні до закінчення візи. Потім вирішили провести церемонію в Домініканській республіці. Весілля відзначали тільки вдвох, щоб нікому не було образливо, адже мої родичі – в Україні, а його – в іншій частині Німеччини. 

У нас вийшло "2-в-1" – і весільна церемонія, і медовий місяць. Офіційно шлюб був зареєстрований в Німеччині, а в Домініканській республіці – тільки прекрасні урочисті моменти. Ми мало звертали увагу на традиції наших країн, не дотримувалися їх. Просто робили цей день таким, як хотіли. Звичайно, хотілося запросити хоча б декілька гостей, але це дуже дорого. 

Ольга Ауінгер

Німеччина