4 роки в Черкасах: Юлія Манастирна

Кожен із них планував своє життя інакше: жити в рідному місті на Донбасі, працювати та ростити дітей. Однак війна перекреслила їхні сподівання та відкрила новий шлях. Більшість із них планували покинути Донеччину лише на декілька місяців. Наше місто було тимчасовим прихистком, а стало другою домівкою. Тепер наші герої живуть в Черкасах. Сьогодні місто складно уявити без їхніх проектів, ідей та активності.

Спецпроект “4 роки в Черкасах” розказує історії п'яти переселенців. Наші герої точно знають, що Черкаси – перспективні, мальовничі та відкриті. І зможуть переконати в цьому й вас.

"Мамо, ти не можеш знати напевно. Це ж – Черкаси!"

Юлія Манастирна на Черкащину приїхала влітку 2014 року. Разом із донькою планувала перечекати масові безлади в рідному Донецьку. Однак залишитися довелося на декілька років. Сором’язлива на перший погляд дівчина-копірайтер одразу зрозуміла: в новому місті потрібно налагоджувати контакти з найбільш активними мешканцями.

"Мамо, ти не можеш знати напевно. Це ж – Черкаси!"

У Черкасах Юлія активна учасниця клубу ігор "Чігра", пригадала університетський фах програміста і навіть зіграла у виставі на професійній сцені. Дівчина розповідає, що донька спочатку сумувала за Донецьком, але потім сприйняла переїзд як велику пригоду. Під час прогулянок Настя готова була дивуватися і пізнавати щось нове, додаючи "Мамо, ти не можеш знати напевно. Це ж – Черкаси!"

Спочатку було складно чути різні байки про переселенців. Нібито ми всі куримо, вживаємо алкоголь, вчиняємо крадіжки та інше. Це ображало і зачіпало. Згодом я зрозуміла, що у людей є різний досвід спілкування з переселенцями – перестала зважати на такі речі. Черкаси стали для нас із донькою містом можливостей. Тут хоч і менше вакансій для роботи у порівнянні з мегаполісами, але і менше конкуренції.

У Черкасах я стала пробувати те, на що раніше б ніколи не наважилася. У 33 роки я навчилася кататися на роликах, почала грати у "Що? Де? Коли?", взяла участь у чемпіонаті з гри в "Крокодила" та пішла на курси акторської майстерності. Саме в Черкасах я вперше вийшла на сцену. Це була експериментальна вистава "Колодязь" режисера Олеся Павлютіна. Спочатку я прийшла до нього на курси акторської майстерності – і в мені багато що змінилося. Я говорю голосніше та впевненіше, я відчула всередині духовний стрижень, поглянула у вічі власним страхам. Коли на тебе дивиться багато людей – ти почуваєшся інакше, і вже нічого не страшно.

За освітою я програміст, однак в університеті вважала, що це не моя професія, що я її "не тягну". Тому стала заробляти на життя копірайтингом. У Черкасах я зрозуміла, що хочу йти далі, хочу рости. Позитивно здивувала велика кількість безкоштовних курсів у галузі ІТ із можливістю працевлаштування. Мої друзі з Донецьку живуть в інших містах – і подібних безкоштовних курсів у них майже немає. Але в Черкасах для цього великі можливості. Тож, я вирішила спробувати повернутися до програмування. Конкуренція була велика – але мене взяли на курси, і зараз я працюю в ІТ-компанії. Планую далі розвиватися в цій галузі.

Юлія Манастирна

копірайтер, тестувальниця програмного забезпечення

Сьогодні Юлія називає Черкаси містом можливостей та активних людей. Однак багато з них, перетнувши вік у 30 років, починають переживати кризу. Нашій героїні 34 роки, і вона переконана – це чудовий вік для початку нових проектів і змін у житті. Тож у планах Юлії створити громадський проект, де фахівці з досвідом поділяться знаннями, як змінити своє життя після 30 років.

"Мамо, ти не можеш знати напевно. Це ж – Черкаси!"

Військові дії у її рідному місті показали, що життя може “обірватися” в будь-який момент, що можна втратити все. А тому варто робити те, що хочеться. Не відкладати, а просто пробувати себе в нових галузях, шукати можливості для саморозвитку і більше подорожувати.