Дорослі діти

Сергій Бобров, актор Черкаського музично-драматичного театру, співак

Фото: Ігор Косенко, фотостудія "Cream photo"

Моя улюблена іграшка в дитинстві – пластиковий песик білого кольору. Це був пудель, який завжди "подорожував" зі мною. Тоді він часто "змінював" клички: був і Бетховеном, і Лессі, залежно від того, який серіал про тварин показували по ТВ. Дещо згодом дитяча мрія збулася, тато подарував мені справжнього собаку.

Найяскравіший спогад із дитинства – тато і мама, наші імпровізовані вистави і концерти... Ми збирали дітлахів з усіх під'їздів на свята, наприклад, на Новий рік, і влаштовували спектаклі. Мабуть, це одна з причин, чому я став актором. Також дуже добре пам'ятаю, як ми всією сім'єю їздили у вихідні на природу. У мене було щасливе дитинство. Я й досі маленька дитина... Збираю бобрів у різних варіантах: у вигляді м'яких іграшок, статуеток, скарбничок тощо.  

Чесно кажучи, в дитинстві я не дуже любив учитися. Тому мріяв швидше випуститися зі школи. У мене завжди було багато тварин: собаки, коти, рибки, папуги, хом'ячки. Дякувати Богові, батьки не забороняли тримати вдома весь цей "зоопарк". 

 

Олена Горбань, фітнесистка, гімнастка, черлідер

Візаж: Оксана Шитик
Фото: Наталія Жила 

Моя улюблена іграшка – мавпочка на ім’я Пітті.  Їй майже 17 років. З дитинства в мене є симпатія до мавпочок – дуже подобаються ці тварини. Іграшка певною мірою є символічною, адже восьмий рік поспіль я працюю в групі підтримки баскетбольного клубу "Черкаські Мавпи". За цей час клуб став для мене другою сім’єю. 

В дитинстві мені подобалися ляльки і машинки. Лялькам я змінювала одяг, робила зачіски, досі пам’ятаю їхні обличчя й імена. А от в машинках мене завжди цікавив механізм роботи. Більшість дитячих іграшок "розтанули" в часі… Деякі збереглися разом із моїми дитячими малюнками та записами. 

Одним із найяскравіших тогочасних спогадів є момент, коли я вперше потрапила на тренування зі спортивної гімнастики. З дитячого садка мріяла займатися акробатикою. Одного разу, коли ми з татом відпочивали на пляжі, до нас підійшла тренер з гімнастики і запросила мене на перше в житті тренування. Для мене це один із доказів того, що мрії здійснюються, головне – дуже цього хотіти. 

Моя маленька дитина досі вірить в дива й обожнює солодощі, любить мріяти, особливо коли опиняється на самоті. Коли є настрій, я малюю, як у дитинстві. В серці кожного дорослого живе маленька дитина. Дуже важливо любити її, прислухатися до неї та дозволяти їй мріяти. Тоді ти завжди будеш щасливою людиною.

 

Ольга Касьянова, телерадіоведуча, конферансьє 

Візаж: Альона Савєльєва 
Фото: Ігор Косенко, фотостудія "Cream photo"

Я ніколи не мріяла ні про які іграшки. У моєму дитинстві не було ніяких "Хочу! Купи!" Цілком серйозно радували "секретики" в землі з осколків пляшки і фантиків, нарощені пластилінові нігті і набір календариків, якими можна було мінятися. Улюблені іграшки в дитинстві – залізна машина швидкої допомоги, синій слон з очима, що обертаються, і фонендоскоп. 

Лялька на фотографії – німецька Моніка. В моєму радянському дитинстві "лялька з Німеччини" звучало майже так само, як лялька з Марса. Тому й ставилася я до неї більше, ніж уважно: фарбувала нігті, губи, мочки вух лаком для нігтів, підводила фломастером брови, малювала стрілки. Це одна з небагатьох ляльок, які залишилися "живими". Одній з ляльок, наприклад, я помила голову концентратом перекису водню (мама-хімік зберігала в таємній пляшечці). 

Загалом, в дитинстві я ні про що не мріяла. Це правда. Я просто жила, і мені це дуже подобалося. Дитинство – це коли все-все-все цікаво. Я сумую за тим чарівним часом, коли я могла годинами читати "Дітей капітана Гранта", слухати платівки, складати з сестрою лото і придумувати історії про дівчинку Яло, яка жила на хмарині. Моє дитинство – це мої батьки, які подарували мені тисячі вражень, що не купиш за гроші. Все це живе в мені завжди. А ім'я цьому: моя Щаслива Внутрішня Дитина.

 

Юлія Ярошенко, співачка

Візаж: Вікторія Шестопалова 
Фото: Ігор Косенко, фотостудія "Cream photo"

В дитинстві улюбленою іграшкою була лялька Маша. Жили ми з нею "душа в душу" – разом їли, спали, чистили зуби і вмивалися. Практично щоночі перед сном, як більшість дітей, я говорила з Богом: просила в нього власний мікрофон і електронний синтезатор. То була справжня велика мрія. До речі, мікрофон власний, слава Богу, вже є, а от про синтезатор мрію й досі.

Першу ляльку Барбі тато привіз із Москви, я понесла  її в дитячий садок – похизуватися… Принести її додому неушкодженою виявилося нелегко: моя Барбі тоді залишилася без туфельок. Я завжди мріяла бути артисткою. У школі тоді було модно мати " щоденник мрій", в анкеті я завжди писала, що буду або відомою піаністкою, або відомою співачкою. Коли я працювала на круїзному лайнері, завжди в море брала з собою іграшку  – ведмедика у салатовій спідничці... Щоб частинка дому завжди була поруч.

Свого часу я працювала в дитячому садку. Просто сказати, що я обожнюю дітей – мабуть, нічого не сказати. Це найбільш відверті щирі створіння, я ними захоплююся і намагаюся брати з них приклад – просто радіти життю, бути такою ж безпосередньою. Я й досі обожнюю мультики, люблю кататися на роликах, велосипеді, грати в бадмінтон… Раджу ніколи не губити в собі частинку цієї внутрішньої дитини. 

 

Марина Демченко, голова ГО "Агенцiя молодiжних ініціатив"

Візаж: Оксана Шитик 
Фото: Наталія Жила

Найбільше мені запам’ятався перший публічний виступ із моєю іграшкою, ще у підготовчій школі на відкритому уроці з іноземної мови. Усі в новорічних костюмах зі своїми ляльками та машинками. І я в зеленій трікотиновій сукні з атласним комірцем та величезним м’яким слоном розповідаю вірш про улюблену іграшку…

В дитинстві я збирала слонів. Коли їх стало більше семи, розділила їх на "сімейства": на окремій поличці розмістилося фарфорові, дерев'яні статуетки, м'які іграшки. Кажуть, коли хобот слона дивиться у вікно – він приваблює щастя у домівку. Тому я засмутилася, коли через два десятки років він понуро сидить у нас на поличці біля дивану. А виявляється, це теж знак! Якщо хобот слона нахилився донизу, це означає: щастя, радість та благополуччя вже є в домі, а слоненя є оберегом сімейного благополуччя. 

Мені дуже пощастило з батьками. Коли полиці магазинів були майже пусті, батьки намагалися знайти все найкраще для мене. В однієї з найперших серед однолітків у мене  з’явилася лялька на зразок Барбі. Її звали Петра. В неї було справжнє волосся, гнучке тіло та виразне обличчя. 

Як на мене, маленька дитина живе не тільки всередині, але й ззовні. Я зберегла в собі дитячу наївність, щирість та безпосередність. І цим надзвичайно пишаюся. "Моя маленька дитина" спонукає мене до втілення в життя дитячих мрій, мотивує не зупинятися на досягнутому, дарує посмішку, якою я з радістю ділюся з оточуючими. 

 

Микола Король, актор Черкаського академічного театру ляльок, конферансьє

Фото: Ігор Косенко, фотостудія "Cream photo"

Пригадую був час, коли моя дитяча іграшка була найліпшим другом. Разом у дитинстві ми пізнавали справжню дружбу, подорожували світом, потрапляли в пригоди, рятували один одного від жахливих небезпек...і все це не виходячи зі своєї кімнати. Це був маленький всесвіт. 

Сьогодні часто згадую паперові фігурки з цупкого картону – черепашки-ніндзя. Я вирізав їх, розмалював, підклеював. Це був культ. Зараз в мого сина теж є черепашки-ніндзя, дорогі пластикові якісні фігурки. Йому не зрозуміти моїх паперових героїв, що не вміли рухати ніжками, ручками, головою. Але ж я знаю, що мої ніндзя могли ще й розмовляти, бігати, битися, рятувати "принцес" та перемагати "драконів". Зараз, мабуть, часто купую своєму синові ті іграшки, яких не вистачало самому в дитинстві: радіокеровані машинки, настільні ігри.

Моє дитинство було в іншому вимірі. Хоча це й не дивно: інший час, інша країна. Тому й спогади досить дивні. Це просто картинки, немов світлини, не зображення, а враження. Трансформаторна будка, на яку дивився через вікно і думав, що то робот... Радість, коли з'явилася настільна гра "Бізнес"… Безмежний сум, коли вмер улюблений собака… Уривчастий алогічний калейдоскоп.

Актор не може перестати бути дитиною. Ми працюємо з дітьми, працюємо з ляльками – продовжуємо грати. В житті ГРА – це частина мене. Як ведучий свят я переконався, що дорослим не вистачає можливості погратися, доводиться допомагати їм в цьому… Інколи доводиться бути дорослим, але завдяки своїй професії можу дозволити собі бути справжнім…

 

Юлія Бунь-Волкотруб, скрипалька, артистка симфонічного оркестру Черкаської обласної філармонії

Візаж: Вікторія Шестопалова
Фото: Ольга Шевченко, Art Photo Studio

Найбільш яскравий спогад із дитинства – сильний шторм на Дніпрі. Ми з татом пішли на риболовлю, і він застав нас саме там... Тоді було дуже страшно, з'явилося відчуття беззахисності перед стихією, яке пам`ятається і досі...

В дитинстві мріяла швидше вирости, напевно як і всі діти. Зате з віком, коли розумієш, скільки обов'язків і відповідальності з'являється в дорослому житті, знову хочеш повернутися в ту безтурботну пору дитинства. В юному віці мріяла стати слідчим. Мені здавалося, що ця професія дуже відповідає моєму характеру та вродженим здібностям до аналітичного мислення.

Пам'ятаю, що мені було дуже цікаво розгадувати розв'язку детективів на самому початку фільму чи книги. Я любила математику, мені легко давалися точні предмети. Одним словом, ніколи не подумала б, що займатимуся музикою, сприймала її скоріше як хобі. Тим паче, мої батьки – представники технічних наук, музикантів у роду не було. Музикою почала займатися у п'ятирічному віці, але повністю й осмислено пов'язати своє життя із нею вирішила тільки декілька років тому. 

 

Міла Сотник, художник

Візаж: Вікторія Шестопалова
Фото: Ігор Косенко, фотостудія "Cream photo"

Мої улюблені іграшки в дитинстві – це ляльки й плюшеві іграшки. Дуже довго хотіла собі Барбі. На початку 90-х купити таку іграшку було проблематично. Коли мені було п’ять років, напередодні Нового року під ялинкою я знайшла її – ляльку моєї мрії, Барбі. Я була на сьомому небі від щастя. Мама допомагала шити для неї одяг, робити різні прикраси… 

Зараз ця лялька – символ великої віри і мрії. Віри в те, що якщо дуже сильно чогось бажати, то рано чи пізно мрія може стати реальністю. Для мене іграшка з дитинства – це щось дуже особисте і дороге. Зараз я захоплююся колекціонуванням Ангелів, тому не відмовлюся від ексклюзивної статуетки...

В дитинстві я особливо "не горіла бажанням" швидше стати дорослою. Пам’ятаю, що був такий період, коли всі дівчатка мріяли працювати на трикотажній фабриці. Коротко це звучало так: "Коли ти виростеш, де б ти хотіла працювати?" І всі дівчатка в дитсадку, як одна, говорили – "На трикотажці". Мабуть, на початку 90-х це було популярно. 

Всі люди, незважаючи на вік, трішки діти. Думаю, що я завжди залишуся трішки дитиною, особливо для своїх близьких. Моя внутрішня дитина із краплинкою наївності, хитрості й мрійливості…Помічаю дрібниці і безмежно їм радію…